Оршуля Фаріняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

сни… Щоночі він змагався з жахіттями. Але ЦЕЙ сон не просто кидав нещасного в холодний піт, він затягав доломарта у тенета власного бездоганного сумління, яке вперше торкнулася підступна і лиха рука Тіні.

…Чоловік, дуже схожий на Рарію, майже нечутно пробирався знайомими коридорами Підземель Крекоса. Рарія фізично відчував, як напруга електризувала повітря. Запах страху і передчуття омріяної відплати лоскотали напружені нерви. Чоловік знав, що може не озиратися, бо за ним услід крокували брати.

Зала Святіших Батьків зустріла несподіваною тишею. Ніхто з найдревніших не вітав Рарію, усі трони драконів пустували. Зате біла мармурова підлога, наче килимом, була вкрита тілами велетів. Доломарт знав, що дракони не мертві, вони сплять. Ось жилка життя пульсує на масивній шиї Пурпурового Аакра. Чоловік підійшов впритул. Велет не поворухнувся, лише байдуже глянув. Рарія незчувся, як у руці блиснув меч. Неспокій і тривога сколихнули свідомість. Але рука впевнено здійнялася, і гостра аджарійська сталь на диво легко увійшла у шию Аакра. Хлинула багряна кров… Жилка життя завмерла, до неї щойно торкнулась здивована Смерть. Рарія закричав від жаху, але крику не почув. Лише відчував, як руки черпають багряну смердючу рідоту і жадібно п’ють. Ще жива кров дракона, що несподівано опинилася в людському тілі, раптом спалахнула. Здається, вона враз випалила усі нутрощі, зруйнувала кістки… Та невимовний біль різко змінився дивним відчуттям, майже блаженством. Відчуттям БЕЗСМЕРТЯ… Ошелешений Рарія безумними очима глянув на чоловіка, замурзаного кров’ю найдревнішого, і нарешті зрозумів, що це НЕ ВІН!..

Коли Рарія прокинувся, то ще довго не міг отямитись і повірити, що все це лиш страшний сон. Доломарт проганяв непрохані думки, але сумніви більше ні на мить не залишали Рарію. Те, що кров найдревнішого може зробити людину безсмертною, наче черв’як, підточувало бездоганний бурштиновий плід. Король вагався…

Таємно зустрівшись з кожним із Братів, Рарія розповів про сон. Спостерігав за реакцією доломартів. І розумів, з ким може обговорити цю тему, а з ким краще промовчати. Усі без винятку Брати вжахнулися, хтось заспокоював, хтось розпитував. Але кожен довго розмірковував.

Та після розмови з Братами Рарія зрозумів, що як би не хотів зробити доньку безсмертною, не зможе підняти руку на найдревнішого, не зможе знищити Священних Батьків.

Але сон, наче мара, повторювався щоночі. Прокинувшись від чергового жахіття, напівбожевільний Рарія витяг з постелі ще сонну перелякану доньку, яка ніколи не бачила лагідного батька таким, і змусив нещасну випити келих його крові. Бідолашна ледве не померла, але доломарт, схаменувшись, таки врятував доньку.

Та від того дня розум змордованого Короля, наче затуманився. Ніхто не знав, що трапилось з Рарією, навіть Брати.

Небагато минуло з того часу, і найдревніші покликали Королів на щорічне святкування дня Саду Пісень на честь створення доломартів. Коли Рарія опинився в залі Священних Батьків, він ледве не заволав від жаху. Але скоро панічне відчуття зникло. Змінилось дивним спокоєм. Майже блаженством. Тіло Короля стало невагомим, руки і ноги непідйомно важкими, але чомусь це не турбувало Рарію. Він байдуже спостерігав, як вже п’ятому Брату на його очах дракони холоднокровно перерізали горлянку. Доломарти не пручались, не тікали, не кричали, вони байдуже чекали смерті. Коли черга дійшла до Рарії, він побачив перед собою Пурпурового Аакра. Знайомий голос запитав:

«То що, Рарія, хіба не схожий сон ти бачив? Та ми його трохи змінили».

Нарешті світло згасло назавжди для нещасного, останнього з Королів Сарта.

Донька Рарії після того, як вбили батька, несподівано зникла. Говорили, що чоловік принцеси вивіз вагітну дружину у Драг, подалі від Підземель найдревніших. Сто років про рудоволосу принцесу нічого не чули. Але люди розповідали, що інколи бачили її то тут, то там. Навіть через п’ятсот років, коли почалася Біла Війна, донька Рарії з’явилася в королівстві, яким вже правили смертні. Руду принцесу, як нарекли жінку простолюдини, запроторили до в’язниці колись власного дому. Кажуть, там вона і померла.

Кров доломарта таки продовжила життя нещасній, але чи зробила її щасливою?..

Майже до ранку я вовтузився у постелі, обдумуючи розповідь дідуся. Неймовірний вихор часу повертав у часи благородних Королів Сарта. Про трагічну загибель нащадків Дерев розповідали різне, але те, що доломартів знищили їх же творці, виявилось відкриттям. Я заплющував очі й бачив велетенські підземні коридори Крекоса, вдихав запах вікового пилу, відчував прохолоду білого каменя. Боявся завернути за ріг і наштовхнутися на грізного дракона.

Чому?! Чому найдревніші знищили доломартів? І звідки тоді з’явився Даклар? Незбагненність минулого і неймовірність теперішнього закрутили танком заплутаних думок і таки здолали міцним, але недовгим сном.

Розділ 9

Коли ранішній промінчик залоскотав прим’яту жорсткою подушкою щоку, діда вже не було. Заспана Делея безтурботно спускалась по рипучих сходах.

— Доброго ранку, — усміхалась білявка.

— Привіт, — видобув усмішку і я у відповідь.

— Вставай мерщій, буду тебе годувати, — по-хазяйськи заторохтіла Делея. Схоже, вона відчувала себе тут господинею.

— Дивуюсь тобі, — дожовуючи останнього млинця, сказав я.

— Чому?

— Після вчорашньої витівки Правиці я б точно не йшов би до Класу з таким чудовим настроєм.

Делея знизала худенькими плечима i скривила рожеві губи.

— Айхо, я йду на заняття, які подобаються більше всього на світі! А на Правицю начхати!

Я відкрив рота, але білявка перебила:

— Ти не уявляєш, як мені важливо навчатись тут! Тобі ж цього не зрозуміти, адже твій дід — Майстер!