Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Не звертає уваги? Та всі впевнені, що в нас поїхав дах! Або що ми якісь неформальні нещасливі дітки з нахилом до суїциду.

— Перестань… Ось скажи — тобі не подобається твій колір волосся?

— Не знаю… Та нормальний… Просто я до нього ще не звик…

— Бачиш? Тобі самому все подобається! — сказала Анна. — То відпусти все! Людям начхати, яке в тебе волосся! Людям на все начхати! Вони тебе бачать так, як ти бачиш себе сам! Якщо ти будеш поводитися, як хлопець з дивним кольором волосся, то люди будуть тебе таким бачити. А якщо ти будеш поводитися, як хлопець з класним волоссям, то вони дивитимуться і бачитимуть сміливого хлопця, індивідуальність!

Бенедикт кілька хвилин нічого не відповідав. Він усвідомив, що дійсно не переймається таким кольором волосся, ба більше — йому він подобався, і так він почувався справді особливим. Для нього власний вигляд був натуральнішим, ніж будь-коли.

— Ти маєш рацію, — нарешті промовив він. — Це прекрасний колір. Це мій колір.

Після того вони більше ніколи не почувалися дивними. Вони почувалися незвичайними. Для них усе було гармонійно, і ніякі злі погляди тепер їм не вбачались.

Вони розмовляли про будь-що: чи то про вірші Ліни Костенко, чи то про Максові заняття танцями. Їм було байдуже, про що розмовляти, бо коли мова навіть зайшла про тканину, з якої зроблений новий Бенедиктів рюкзак, — вони обоє зрозуміли, що абсолютно будь-яка розмова між ними обома буде надзвичайно цікавою. Вони з захватом ділились припущеннями про те, як виробляють рюкзаки.

— Зате класно, що тут герб нашої країни.

— Я знала, що тобі сподобається.

А крім розмов — вони кудись йшли. Гуляли собі, розмовляли, і Бенедикт незчувся, як опинився біля закинутого дев’ятповер-хового будинку.

Багато вікон тієї будівлі були розбиті, стіни розмальовані якимись балончиками, а збоку шумів якийсь струмок. Він, як і будинок, був доволі закинутий і змахував більше на якесь болото.

Та попри все Бенедикт делікатно спитав:

— Куди ми прийшли? Ти тут живеш?

— Ні… Тут жили мої дідусь і бабуся… Давно-давно, ще за совка… Ходімо за мною.

Усередині той будинок був іще нещаснішим. На підлозі була купа сміття, а сама підлога була з величезними вибоїнами і ямами. Стіни, так само як і ззовні, були розмальовані якимись криками відчаю людей, коли котрісь сюди приходили.

— О, дивись, тут колись навіть хтось у коханні признавався, — здивувався Бенедикт, бо звернув увагу на великий кривий напис «Я тебе люблю».

Анна нічого не відповіла, просто махнула рукою, щоб Бенедикт ішов за нею.

Хлопцю було цікаво ходити серед руїн. Він уявляв, як тут колись бігали якісь маленькі піонери, які прославляли вождя; як жіночки хвалились низькими цінами на ковбасу; як чоловіки повертались з відряджень і дарували дружинам однакові, зовсім не красиві шуби.

Він ходив серед тих руїн і уявляв колишнє, радянське життя. І в глибині душі радів, що не застав цього «гарного» часу. Теперішні люди і країна йому подобалась набагато більше — сьогодні всі мають волю і честь, а не є частиною бездушної, добре продуманої радянської утопії.

— Цікаво, що би сказали ті радянські люди, якби побачили двох підлітків з волоссям кольору індиго? — знову запитав Бенедикт, проте Анна знову нічого не відповіла. Вона просто вела його по будинку, а через хвилинку вони вже піднімались бетонними сходами кудись нагору.

Їхні кроки відбивались луною в порожньому приміщенні, а крізь його стіни чи вибиті вікна пробивались жовті промінці сонця, в яких шаленим танцем танцювали тисячі пилинок.

— Вау, — все, що зміг сказати Бенедикт, коли вони вийшли на дах.

Перед ними відкрився прекрасний краєвид. Дика зелень, що поросла навколо струмка, вже здавалась не такою дикою, а інші сірі будинки — не такими вже й сірими. Бенедикт сьогодні двічі бачив пам’ятник Тарасу Шевченку і знав, що митець не тільки писав, а й малював. Чомусь юнак не сумнівався: якби Шевченко жив і зараз перебував з ними на даху, він би не зміг себе стримати, щоб не намалювати таку красу.

— Красиво, правда? — спитала Анна.

Проте тепер не відповідав Бенедикт. Він дивився на світ і був радий, що живий. Бачив тих людей, які ходили по вулицях… Їхні постаті були такі дрібні, немов якісь іграшки… Хлопець їм усім у той момент бажав миру та щастя, бо й сам у той момент був щасливим.

Усе було таким гармонійним, що Бенедикту аж бракувало слів, щоб описати свої відчуття. Землі українського міста, дерева, сонце й оранжеве небо біля нього… Вітерець, який розвиває блакитне Анине волосся…

Хлопець був там, де мав бути, — він у цьому був абсолютно впевнений.

Вони сиділи на даху, напевно, години зо три, на дворі вже повечоріло, а сонце мальовничо ховалося за вершини дерев і будинків. Анна і Бенедикт мовчали й дивились вперед. Вона поклала голову йому на плече, і обом стало неймовірно затишно.

Коли сонце остаточно заховалось, хлопець запитав:

— От ти можеш довести, що сонце заховалось не назавжди?

— Звісно, ні, — одразу відповіла дівчина. — Я навіть не можу довести тепер, що воно там є. А може, його раптом не стало?.. Знаєш, на що мені це схоже?

— На що?