Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— На віру.

— Тобто?

— От ми маємо сонце. Ми ж ніколи його не бачимо. Ми бачимо тільки світло, яке воно випромінює, — почала пояснювати Анна. — Так само й з Богом. Ми не знаємо, чи Він є, але бачимо і чуємо від людей про Його допомогу. Ми бачимо тільки світло і тепло, яке Він дає людям. У нас є тільки віра.

Хлопець хвилину обдумував усе і мовив:

— Цікава теорія, Анно Володимирівно.

Коли на вулиці стемніло, Анна підвелася, підняла якусь палицю і на її кінець почепила Бенедиктів старий рюкзак. Стало трохи холодніше, але підлітків грів нічний, іще прекрасніший краєвид. Світло з різних осель, гавкіт собак, ліхтарі… Була затишна атмосфера звичайного бідного району звичайного українського міста.

— Що ти робиш?

— Тримай, — мовила вона і простягнула йому палку. — Це маєш зробити ти.

— Зробити що?

— Тримай, — різко повторила вона, і хлопець її послухав. — А тепер підійди сюди.

Вони підійшли до самого краю дев’ятиповерхівки. Бенедикт поглянув униз, і йому злегка запаморочилося в голові. Було дуже високо, а внизу шумів зарослий струмок.

Хлопець міцно тримав палку зі своїм старим наплічником і не розумів, що придумала Анна. А вона тим часом витягнула з кишені запальничку і тепер пробувала підпалити тканину рюкзака.

Черк, черк — але тканина не хотіла горіти.

— Ти хочеш підпалити?

— Так… Але вітер… Розвернімось.

Хлопець не розумів, навіщо це їй, але послухав. Він згадав їхні дискусії про тканини різних наплічників. Він зрозумів, чому дівчина так сперечалась кілька годин тому, що його старий рюкзак зроблений з матеріалу, який легко піддається вогню.

Дівчина таки мала рацію. Коли вони змінили положення до вітру і Анна зробила кілька намагань запальничкою, ціль було досягнуто — рюкзак загорівся. Спочатку вогонь був знизу і маленький, але щосекунди піднімався вище і сильнішав.

Бенедикт бачив, як горять і зникають літери слова «Невдаха». Якось на рефлективному рівні це викликало в нього усмішку.

— А зараз ти його кинеш вниз, у струмок, — промовила дівчина. — І при цьому скажеш, що ти не невдаха.

— Що?

— Кинеш його вниз і крикнеш, що не невдаха.

— Я не розумію, — промовив Бенедикт. Тканина, з якої був зроблений його рюкзак, і справді виявилась горючою. Навіть дуже. Зараз вогонь здавався для них просто шаленим. Було таке враження, що хлопець тримає факел.

— Кидай вниз і кричи, що не невдаха! — крикнула Анна, бо з того факелу закапали якісь гарячі хімічні відходи. — Ну ж бо!

І Бенедикт кинув — факел полетів униз, кружляючи до самої землі.

— Кричи!

— Е-е… Що?

— Кричи!

— Я не невдаха…

— Голосніше, ось так: Я НЕ НЕВДАХА! — загорлала Анна, демонструючи, як правильно.

— Я не невдаха!

— Чуєте? Він не невдаха!

— Я не невдаха!

Підлітки кричали дуже голосно. Аж собаки з ближчих дворів підхопили їхній крик і люто загавкали. А їм було байдуже… І вони нічого не боялися.

А внизу, немов якась вогняна кулька, на землю, у струмок, впав підпалений Бенедиктів рюкзак і тихо зашипів.

Хлопець не невдаха. Він насправді й невдахою себе ніколи не відчував, просто тепер не дозволить, щоб інші його таким вважали.

— Дякую тобі, — промовив Бенедикт, через деякий час відколи вони спалили наплічник. Вони знову сиділи собі на якійсь дошці і милувались вечором.

— Справді вдалося? — спитала дівчина. — День незабутній?

— Знаєш, навіть більше, — признався хлопець. — Я дещо зрозумів… Ти мала рацію, коли сказала, що для людей найголовніше — це інші люди. Ти була права, що в самотності я б ніколи не пережив те, що відчував сьогодні з тобою. Для людей важливо мати когось близького… якогось друга… кохання, врешті-решт…

— Кохання? — повторила Анна.

— Звісно…

— А хто я для тебе? — раптом почала дівчина. Вона підвелася з дошки, Бенедикт автоматично зробив те саме. Її думки і голос затинались. — От як ти думаєш? Хто я для тебе? На що мені сподіватися? На дружбу? Ти, можливо, хочеш дружити, так, але я, дурна, наївна дівчинка, закохуюсь, Бенедикте… Я хочу тебе любити… Хто я для тебе? Божевільна незнайомка, друг чи все-таки дівчина, яка тобі подобається?

Він промовчав.

Він зробив крок до неї.

Він її поцілував.

На що їй сподіватись? Ким вона стане для нього? Та всім вона для нього стане. Він теж хотів її любити.

Тим часом, коли Бенедикт насолоджувався життям і вчився любити, Рута Кулакова помирала. Ось так, немов якась зірвана квітка, вона в’янула зсередини. Душа її була спустошена, а надії втрачені. Сенсу, без можливості творити, вона не бачила ні в чому.