Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Добре, я тобі вірю! — засміялась дівчина. — Поверни парасольку!

Хлопець повернув парасольку над їхні голови.

— Я йду під нею, бо ти попросила.

Анна дивилась просто в його очі. В ній ніби щось йойкнуло. Вона зненацька зрозуміла, що Бенедикт, сам цього не підозрюючи, випередив її. Того дня вона повинна була подарувати йому незабутні моменти — та він ось так просто, сказавши кілька слів, подарував їй їх раніше.

Вони дивились одне на одного кілька довгих секунд. Аж раптом проїжджа машина облила їх водою з калюжі. Вони заойкали й одразу відскочили. Анна думала, що ця машина запобігла їхньому поцілунку, а Бенедикт — що вона просто їх облила.

— Все нормально? — спитав хлопець, і не здогадуючись, про що щойно думала дівчина.

— Так, — відповіла вона. — Просто образливо мати парасольку — і все одно намокнути.

— Пусте, — спробував заспокоїти її Бенедикт. — Зате знаєш тепер, що боятись нічого. Бути мокрим — не смертельно.

— То, може, ну її? — підморгнула Анна. — Може, геть парасольку?

Бенедикт секунду думав, що дівчина жартує. А потім повільно почав складати парасольку. А склавши, зрозумів, у чому річ.

— Та дощ уже майже перестав! — засміявся він. — А я думав, чого то ти раптом стала такою хороброю!

Вона засміялась, та раптом помітила, що наближається наступна машина, яка може їх знову облити. Дівчина схитрувала, і за кілька хвилин поряд з нею йшов уже двічі облитий Бенедикт.

— Точно не ображаєшся, що сама відійшла, а тобі не сказала?

— Облиш, звичайно, ні… Я ж не з цукру…

Хлопець засміявся з власних слів.

— Ми прийшли, — раптом промовила Анна.

Вони зупинились біля потрісканого будинку з занедбаними крамничками. Над їхніми головами тихо поскрипувала заіржавіла вивіска «Перукарня “Хвіст жар-птиці”». Власне, літери тієї вивіски і кріпились до якоїсь металевої птиці.

— Перукарня?

— Так, заходьмо.

Дівчина зловила Бенедикта за руку і потягнула за дерев’яні двері. Спочатку вони опинилися в маленькому коридорчику, де замість шпалер на стінах були приклеєні вирізки різноманітних зачісок з глянцевих журналів. А потім вони, власне, і зайшли в салон з великими дзеркалами і старими потертими кріслами.

У куточку сиділи якісь дві дами з філіжанками кафи і з тоненькими сигаретами в руках. Бенедикт закашляв від диму. Хлопець не розумів, для чого вони сюди прийшли.

Зате розуміла Анна.

— Ви відкриті? — спитала вона у жінок.

— Відкриті, відкриті, — промовила одна з товстушок. — Ви хочете підстригтись?

— Ні. Ми хочемо пофарбувати волосся.

Жінки загасили сигарети і почали підніматися зі стільців.

— Ти хочеш покраситись? — прошепотів до Анни Бенедикт.

— Ми хочемо покраситись, — виправила дівчина.

Хлопець кинув на неї здивований погляд і вже хотів було щось сказати, та їх почула перукарка.

— То ви обоє хочете пофарбувати волосся? — уточнила вона.

— Так, обоє, — відповіла Анна, а потім тихіше промовила до Бенедикта: — Ти казав, що робитимеш усе, що скажу.

— Ну, не знаю, — сумнівався хлопець. — Ну, добре.

— Тільки спочатку витрусіть мокрий одяг, отам на килимку, — різко промовила друга перукарка і вказала на килим біля порогу. — А тоді вже сідайте у крісла.

Крісла насправді були такі нещасні, що волога їх уже ніяк катастрофічно не змінила би. Проте підлітки перезирнулись і покірно попрямували до килима, щоб трохи викрутити одяг, намочений водою з калюжі.

За годину Анна і Бенедикт вийшли з «Хвоста жар-птиці» вже з абсолютно синіми пасмами волосся. Вони дивились одне на одного і заходились сміхом. Підлітки не вірили, що зробили це.

Проте, дивлячись на Анну, Бенедикт розумів, що навіть цей дивний колір індиго їй дуже пасує. Він якось раптом побачив усю її красу і хоробрість. Вона була дуже красивою. А тепер, з таким волоссям, була якоюсь загадковою і гіпнотичною.

— Ми божевільні! — сміявся хлопець. — Чому в синій? Ти не могла придумати якийсь інший колір?

— Облиш, він за місяць зійде, — говорила Анна.

Але вона теж була вражена. Зранку, коли вона планувала такий вчинок, це не здавалось таким дивним, як тепер. Вона це планувала, але була впевнена, що насправді на таке не наважиться.

— Ми божевільні! — повторив Бенедикт.

— Ми справді божевільні, — погодилась Анна. — Але тобі справді пасує, Бенедикте. Ти такий… живий.

— На нас усі звертатимуть увагу.

— Нехай. Я для того це й придумала.

На них і справді дивились люди. Дехто скоса, мов на божевільних, дехто з захватом, мов на щасливих. Вони, звісно, звертали увагу на ті дивні погляди, проте тільки перші півгодини.

— Ми божевільні, — повторив Бенедикт, коли узрів дивний погляд жіночки з дитячою коляскою.

Вони знову проходили біля пам’ятника Шевченку, і Бенедикту здавалося, що навіть кам’яне обличчя Тараса Григоровича посуворішало, коли він їх побачив.

— Облиш, Бенедикте, — промовила Анна, яка вже звикла до свого нового образу. — Ти себе накручуєш.