Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

Наступного дня Бенедикт і Анна зустрілися знову. Ще вчора Анна вмовила Бенедикта на зустріч за її правилами. Він пообіцяв підтримати будь-яку її ідею.

— То давай завтра зустрінемось, і, повір, я змушу той день закарбуватися в твоїй памяті, — мовила дівчина. — Тільки робитимеш усе, що скажу.

— Залюбки, — не відмовлявся Бенедикт.

Він, якщо по правді, трохи боявся того, що може придумати дівчина. А вона, якщо по правді, просто хотіла подарувати хлопцю ті незабутні моменти, за якими він так відчайдушно ганявся. Хоча її ідеї дійсно були трохи божевільні.

Вони зустрілись біля старого пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку[9]. Дощ просіювався, мов легкий сніжок, — повільно та заспокійливо. Небо було сіре, мов вересневий туман. Анна була захована під парасольку, а Бенедикт — під капюшон своєї кофти.

Дівчина чекала його рівно сім хвилин. А коли він все-таки з’явився в кінці вулиці, вона усміхнулась і посмішкою розвіяла всю сірість того дня. На Бенедиктових вустах теж заблищала усмішка, коли він побачив Анну. Хлопець одразу помітив, що дівчина щось тримає в руках.

— Привіт, це тобі, — мовила вона, простягаючи юнаку подарунок.

— Привіт… Що це?

Він взяв у руки дарунок і зрозумів, що це новесенький рюкзак. Сірий, мов сьогоднішнє небо чи мов відтінок її очей. А ззаду на ньому був зображений великий жовто-блакитний тризубець.

Хлопець був здивований.

— Ніяких відмовок я не приймаю, — одразу застерегла Анна. — Ти не невдаха, і ти його приймеш.

Бенедикт просто усміхнувся, а вона зраділа, бо добилась того, чого хотіла.

— Скидай свій і віддай мені, — мовила дівчина. — На нього в мене інші плани.

— Не знаю, що сказати… дяку…

— Нічого не кажи, — ледь чутно прошепотіла Анна і потяглась допомагати хлопцеві скидати шкільний рюкзак.

Після того він його відкрив і почав перекладати речі. Хлопець одразу зрозумів, що дівчина не зводить погляду з цього процесу, та діватись було нікуди. У старому наплічнику був лише плеєр з навушниками, дві ручки і те, що він хотів приховати, — зошит з віршами. Дівчина одразу зрозуміла, що це щось особисте, бо хлопець чимскоріш переклав його в новий рюкзак і одразу зиркнув, чи вона помітила його поспіх.

А Бенедикт, своєю чергою, зрозумів, що Анна все зрозуміла. Та попри те обоє мовчали — ніяких пояснень і запитань не було.

— Ну ось, — нарешті Бенедикт простягнув Анні свій порожній розписаний наплічник.

— Молодець, — усміхнулась вона і повісила його собі на плече. — А тепер ховайся під парасольку, і йдемо.

Він кивнув і зробив все, що говорила дівчина.

Того дня на вулицях міста було мало людей. І навіть ті, що були, чимшвидше хотіли заховатись від дощу в якесь приміщення. Неспішною ходьбою йшли під парасолькою тільки Бенедикт і Анна.

— Не розумію, чому вони всі так бояться того дощу? — здивувався Бенедикт. — Він же невеликий, і вони не з цукру.

— А сам ідеш зі мною під парасолькою, — зауважила Анна.

Хлопець різко зупинився. Він тримав парасольку правою рукою, та раптом її відхилив, і маленькі крапельки почали падати просто на них.

— Ай! Бенедикте!

— Бачиш, я не боюся його, — сказав