Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

— У законної не той смак: перцю нема.

— От тобі покаже начальство перцю.

Машиністи потолкували об тім, посміялися та й забули — мало чого Терещенко набреше. Але молодому хлопцеві засіло в голову «удрати штуку», і він не кидав тієї думки.

Була ніч.

«На путях» де-не-де поблискували зелені й білі вогники стрілочних ліхтарів. Коло них показувався іноді паровоз і, пихкаючи в небо білою парою, проповзав кудись у тьму, тратив там контури й обертався в якесь безформене страховище. Чулися сигнали стрілочників, свистки составителів[20], відповіді машиністів[21]; десь далеко забився паровоз і давно вже нетерпеливо свистить по восьми разів,— йому треба восьму лінію; але саме почалися маневри з салоном начальника дороги, і путі позагороджувалися. «Зцепщики» підбігали до вагонів, пригнувшися, підскакували під буферами і, йдучи разом з потягом, вичікували моменту, коли можна буде розчепити «упряжні прибори»; от паровоз надавив міцніше, буферні тарілки заскрипіли, — і важкий гак з грюком падає, зачіпаючи запасні ланцюги[22], а зцепщик уже вискочив і свистить остановку, розмахуючи в обидва боки своїм ліхтарем[23]. Паровоз відгукується здалека трьома свистками і, скриплячи, поволі зупиняється потяг. Свисток «наперед», відповідь машиніста, — і знову скриплячи, рухаються вагони. І так цілу ніч.

Десь у темряві чути, як Терещенко міцно лається «на деповських путях»[24]: йому загородили дорогу все тим же салоном начальника дороги.

— Та що ж ви, діяволи... довго ще будете возиться із своєю посудиною? Мені під поїзд треба!

— Вспієш, не здохнеш.

За кілька хвилин Терещенко зі своїм № 468 уже стояв «під поїздом»[25], перевів ричаг на передній хід[26], посовався по паровозу, поки зцепщик відійшов далеченько, а потім звернувся до помічника.

— Ну, Михайле, поки там що, я збігаю... тут в одне місце... А ти тут того... поглядай...

Терещенко скочив униз.

— А коли буде хто питати, де машиніст, скажи, води пішов напитися, — казав він уже знизу, швидко відходячи від паровоза.

— Добре, добре, Матвію Петровичу! А мені можна буде попользовацця?

— У тебе ще молоко на губах не обсохло, — відгукнувся Терещенко відкилясь із тьми.

— Та я оближу, щоб не видно було.

Паровоз тихо шипів особливим звуком, навіваючи специфічні свої настрої. Коли він у русі, увесь тремтить, врізуючися в просторінь, тоді на ньому трудно бути спокійним: він движить усю душу з собою; коли ж він отак, уночі, далеко від станції, десь стоїть майже серед поля й тихо однозвучно шипить, — цей спокій величезної машини, неначе поглинає всі почуття маленької людини й панує сам.

Дихає теплом чорний «лоб»[27], і це тепло пересякло запахом мокрого вугілля. Два маленьких ліхтарики — коло манометра й водомірного шкла — ледве блимають, скупо освітлюючи тільки те місце, для якого призначені. У піддувало падає гаряче вугілля, і там світло.

Помічник зайшов за машиністове крило й «закачав воду»[28]  , у рукаві зашуміло[29], цокнув «пітательний клапан»[30]. Рівень води в стеклі почав поволі підійматися, а зате манометр «пішов наниз». Помічник перехилився всім корпусом у вікно й заглядав широко розкритими очима в обличчя ночи, повними грудьми вдихаючи вохке її повітря. Далеко на станції, чути, давали «повестку» якомусь пасажирському потягові, і дзвінок вихитувався малиновим передзвоном, то затихаючи, то знову перебігаючи темну просторінь повним звуком. З ближньої будки чувся нестерпимо верескливий жіночий голос.

— Мабуть, знову Левенчиха чоловіка лає, — подумав помічник.

Нараз почувся якийсь шепіт. Помічник обернувся,— на паровоз, хіхікаючи й не попадаючи ногами на маленькі приступочки, лізла дівчина в великій сірій хустці, її підсаджував і лоскотав Терещенко.

— Ой, не щипайтеся!..