Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

— А ти не кричи, чортова кукло.

Нарешті дівчина влізла, але стояла на паровозі, мов на якім височеннім шпилі, боячися рухнутися.

— Та проходь же, проходь,— шепотів унизу Терещенко.

— Боюсь... Тут обпечешся.

Помічник пирснув зі сміху й почав «закривати воду». Знов цокнув клапан, вода закапала з рукава на землю.

Нарешті вліз і Терещенко. Його лице грало задором.

— Ну, Михайло, де ж ми оцю кралю будемо ховати?

А краля стояла тим часом, розчепіривши ноги, і роздумувала, чи не втекти їй, поки ще паровоз стоїть.

— Та де ж? За моїм крилом. Накриємо чим-небудь, от і все. Ну, і ви ж, Матвію Петровичу!

— Що, молодець? Правда?

Помічник тільки головою похитав. Терещенко звернувся до дівчини.

— Марусю! Та невже ти справді боїшся?

— Боюся...

— Чого?

— А впаду.

— От дурна! Чого ж ти будеш падати? Ми ж не падаємо.

— Так то ви.

Але трохи згодом дівчина осміліла, почалися жарти, сміхи. Помічник усе виглядав у вікно, і коли показувалася в темноті якась фігура, він шипів: «Ш-ш... Ш-ш...» Дівиця присідала за ліве крило й закривалася хусткою, а Терещенко починав кричати сердитим голосом:

— Матері його чорт з такою роботою! Скільки я разів говорив тобі, щоб ти ніколи не спускав пару нижче шости. З чим же ми тепер поїдемо? А сальники набив?

— Набив,— винуватим голосом відповідав помічник.

— Дивись. А то я тобі морду наб'ю замісць сальника.

Але фігура щезала в пітьмі, — і всі троє, мов на команду, пирскали з реготу. Терещенко був, як то кажуть, в ударі, і всякі дотепи, І гладенькі й шершавенькі, так і сипалися в нього з уст.

— Матвію Петровичу! А за що треба смикати, щоб паровоз поїхав,— питала дівиця. Терещенко відповідав їй таке, від чого буквально помирали зо сміху всі троє. Взагалі, мабуть ні на одному паровозі ніколи не було так весело.

Нарешті прийшов кондуктор, дав «путичку»[31] і, обмінявшися двома-трьома жартами з веселим машиністом, пішов на свій тормоз. Обер «дав одход», Терещенко відповів довгим гудком, закінчивши чудернацьким вивертом.

— Ну, Марусю!— крикнув він.— Вилазь та подивись, за що я буду паровоз смикати.

— А більш ніхто не буде підходити? — спитала вона з-під своєї хустки.

— Ніхто, ніхто. Вилазь.

Маруся вилізла.

Терещенко твердою звичною рукою відхилив регулятора, пара характерно зашипотіла в середині котла... машиніст відхилив ручку ще трохи, — і паровоз здвигнувся з місця. Заскрипіли «фаркоплі», брязнули ланцюги, скрипіння пробігло по всіх вагонах, і вони теж один за одним почали здвигатися з місця. Терещенко ще відхилив регулятора, — і перша порція пари голосно вирвалася з комина в повітря, за нею друга... потім ще... ще... і потяг посунувся, погримуючи й поблискуючи в тьму двома вогнистими очима.

Маруся міцно трималася за ручку тормоза. Їй було страшно. Тут же все ворушиться, все двигається під ногами. А коли паровоз з'їхав на «крестовину»[32]й підскочив на ній, Маруся аж завизкотіла.

— Крани! Крани! — кричав Терещенко.— Хіба не чуєш, як у твоїм циліндрі кільця цокають?

Михайло «одкрив крани»[33]. Паровоз, дмухаючи в оба боки, покрив усе довкола білою парою. «Пф-пф... пф-пф...» пихкав він туди й сюди, і зразу затих, як тільки Михайло закрив крани.

— У топку! В топку![34] — підкрикував Терещенко, підіймаючи ричаг[35], після чого удари пари зразу стали вдвоє тихшими. Помічник звичним рухом відкинув дверцята топки, — і величезна вогненна паща неначе крикнула жаром і світлом. Далеко в небо полетів величезний жмут червоного світла, а на паровозі стало світло, як у день.

Помічник поклав лопату на «топочне кільце»[36], поглянув з-під неї на вогонь