Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

Розстріл!

За дверима, в коридорі, ще стояла тиша, але Брухман відкинув усякі безглузді надії. Загупають, застугонять кроки. В цьому будинку смерть не приходить тихо. Тут вона носить залізом ковані чоботи. Тут вона має гладенько виголені обличчя. Тут вона вершить своє ремесло без будь-якої обережності.

Сотні думок терзали його, але виходу не було. Всюди на нього чатувала смерть. «Може, вони подарують життя, якщо заговорю?» А потім хто він? Зрадник, відданий на свавілля есесівців й презирство тих, кого зрадив, швидко помре в концентраційному таборі.

«Ганебна смерть,— думав Брухман.— Але смерть од смерті різниться».

Погляд ковзнув по голих білих стінах камери, на мить затримався на загратованій продухвині під самою стелею, помандрував до стола.

«Вони кажуть неправду, коли називають це боягузтвом»,— майнуло в голові.

Ураз йому стало спокійно-спокійно. Навіть гірка посмішка з'явилася біля губів. «Це мужність слабких»,— думав він. На мить постали перед ним його два сини, дружина. Він силкувався прочитати на їхніх обличчях підтримку, але марно,— вони відразу розтанули. «Чому я не сильніший? — спитав себе.— Звідки беруть силу інші?»

Відповіді він не знайшов.

Після того, як штандартенфюрер Мюллер відпустив кримінального радника, той притьмом кинувся довгим коридором до дверей, що скромно були позначені великою літерою «Ч». По хвилі він з'явився білий як крейда, але на перекошеному обличчі була й рисочка задоволення. Легенько полоскотавши пальцем піднебіння, він виблював отруту-мокко. Почував себе тепер очищеним і водночас трохи зловтішним. Не можна, штандартенфюрере, недооцінювати своїх співробітників.

У своєму кабінеті Кракмеєр перекинувся по телефону кількома фразами з черговим по підвалу, а потім зайнявся папугою. Відчинив клітку, посадив на пальця довірливу пташку, раденько прицмокуючи губами, наставив їй ніготь великого пальця і захоплено засміявся, коли Вальдемар заходився грайливо вистукувати по нігтю дзьобом. Смілива, добра пташко, бався, бався... Він ніжно дмухнув у блакитне пір'ячко.

Задзвонив телефон. Кракмеєр, не випускаючи з руки птаха, другою схопив трубку.

— Іду,— сказав він і посміхнувся до Вальдемара, що саме смачно подзьобував білі манжети сорочки свого господаря. Кілька секунд кримінальний радник не перешкоджав йому, а потім ніжно обхопив пальцями тендітне тільце і поніс до клітки.

Через п'ять хвилин Кракмеєр спустився в освітлений матовим світлом вузенький коридор підвалу. Два есесівці привіталися з ним і пішли слідом. Один ніс затиснуту від пахвою папку, в руці другого побрязкувала в'язка великих і малих ключів.

Обидва есесівці йшли на півкроку позаду кримінального радника. Свій скепсис вони приховували маскою незворушної байдужості. Задум гестапівського чиновника був для них чистісіньким безглуздям, марною тратою часу. Їм не вперше мати справу з людьми такого норову, як у Брухмана. Санаторний метод? Смішно, гауптштурмфюрере! Биття, стояча камера, моріння голодом і знов усе спочатку. Якщо і тоді з нього нічого не доб'єшся, то сам бог не допоможе. Але, будь ласка, нехай спробує. Та він ще вернеться до наших методів, цей гауптштурмфюрер.

— Тут,— сказав той, що ніс в'язку ключів.

Він одсунув засув. За звичкою відхилив бляшаний п'ятак із вічка на дверях, крізь яке стежили за в'язнями, і заглянув у камеру. Обличчя його враз закам'яніло.

— От чорт! — Есесівець поспіхом відчинив двері. Запитання застрягло Кракмеєру в горлі.

Три пари очей уп'ялися в білу руку, що звисала з нар. Під нарами стояла калюжа темно-червоної крові. В жовтому світлі загратованої лампи під стелею виблискували шматки розбитої скляної банки з-під сечі.

— Смердюх,— випалив есесівець, що ніс папку.

Кракмеєр зціпив зуби. Тьмяне світло робило його обличчя ще блідішим. Він підступив до нар, обережно обійшовши криваву калюжу, і двома пальцями відкрив в'язневі око.

Брухман був мертвий.

Кракмеєр випростався, не зводячи погляду з людини, яка більше йому нічого не скаже. Мовчки оглянув мерця з голови до ніг. Його безбарвні світлі очі зблискували страшенною ненавистю. І враз ударив мерця кулаком по зжовклому розслабленому обличчю, а потім, не промовивши ні слова, попрямував до дверей.

Обидва есесівці дивилися вслід кримінальному радникові й ущипливо посміхалися.

— Він тільки з мерцями й може,— бридливо сказав той, що тримав папку.

— Конторський пацюк,— мовив другий.— На пенсію пора. Ходімо.

Двері камери залишились відчиненими.

Кракмеєр звик до труднощів. Він їх не боявся. Навпаки. Несподівані повороти справи збуджували його, мов захоплююча головоломка. Натурою своєю він був шахістом, хоча й ніколи не сідав за шахову дошку. Ніби на турнірі, вираховував він усі свої ходи, намагався нав'язати противникові свої дії, оточити його і, нарешті, поставити мат. Та зі смертю Брухмана звелись нанівець так добре задумані ходи.

Розлютованому Кракмеєрові не сиділось на роботі. На Саарландштрассе він протовпився крізь густий людський вир, швидко пересік Потсдамський майдан, звернув на алею Белов'ю в зоопарку і, зморений, сердитий, нарешті просто-таки впав на лаву біля ставка з золотими рибками. Поблизу стояла на березі літня жінка з хлопчиком. Через бильця вони кидали у воду шматки булки й раділи з того, що пара лебедів жадібно хапає поживу.

«Залишився Лауренц з цим іспанським Дияволом»,— міркував Кракмеєр, спостерігаючи їх, і поступово заспокоювався. Від допиту, який проводив Крап у Веймарі, він не чекав вирішальних наслідків. Змінний майстер заводів Юнкерса мертвий, а токар Ганс Кляйнерт, що працював у Хейнкеля у Варнемюнде, щонайбільше назве імена помічників, яких мусив мати на заводі. Можливо, й зв'язківця, але ним був Брухман. А хто ж був у штабі повітряних сил? Ні, на цей клубок більше не