Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

Незвичним було те, що сам начальник гестапо клопочеться нею. А тепер навіть рейхсфюрер! Кракмеєр на мить відновив у пам'яті всі факти. Два військові літаки нової серії розбиваються. Комуніст, який затесався на службу в повітряні сили і якому гестапо дало кличку Чорна Свічка, передавав інформацію про катастрофи якомусь Брухману. Було схоплено кур'єра з інформацією, а також двох співучасників Чорної Свічки. Обидва працювали в авіаційній промисловості й чинили там диверсії, внаслідок чого розбивались літаки. Інформації використовувалися ними для того, щоб зробити дефекти ще дієвішими і щоб після катастроф їх неможливо було з'ясувати. Замкнуте коло, чи не так?

Кракмеєр на мить замислився. А може, він помиляється, вбачаючи в Чорній Свічці головну ланку? Та враз відкинув ці сумніви. Розгадку треба було шукати там, де й припускав Крап. Цей Лауренц перед утечею з легіону «Кондор» числився в спеціальній частині, яку відвідали німецькі вчені. Його ім'я стояло в списку осіб, що володіють державною таємницею. Кракмеєр напружено чекав, що штандартенфюрер глибше пояснить весь цей взаємозв'язок. Але спершу він мусив вислухати докір на свою адресу.

— Власне, вам би слід самим додуматися,— з помітним сарказмом мовив Мюллер.— Невже ви вважаєте, що панове науковці подалися тоді до Іспанії випробовувати нову мазь проти вошей?

Кракмеєр опустив повіки і в думках полічив до трьох, а тоді відповів:

— Я тільки можу запевнити...

— Цього замало, гауптштурмфюрере. Просіть собі підкріплення, вимагайте, що хочете, але привезіть сюди цього Лауренца.— Мюллер одразу посерйознішав: — Йдеться не тільки про нову модель літака. Вчені, про яких я щойно згадав, дали нам у руки ключ від Європи, а можливо, й від усього світу. Цей ключ має дивне ім'я — табун. Це слово ще нажене на вас страху. А у вашої Чорної Свічки є копія цього ключа. Гадаю, мені не треба вам розтлумачувати, що з погляду тих завдань, які стоять перед нами... У всякому разі, щотижня я чекаю від вас інформації, зрозуміло? Не припиняйте зв'язку з полковником Саласоном. Тямущий чоловік! А втім, це ви й самі побачите.

Мюллер погортав справу, знайшов конверта з фотографіями, дістав кілька штук форматом поштової листівки.

— Добре, коли знаєш свого союзника. Іспанці трохи недооцінюють нас. Ось їхній загадковий Диявол. Що скажете на це?

Кракмеєр глянув на фото й широко розкрив очі. Йому одібрало мову.

— Неймовірно! — нарешті прошепотів він.

Штандартенфюрер радісно засміявся.

* * *

Вальтер Брухман затамував подих. Кроки, що чулися в коридорі, стихли проти його одиночної камери. Забрязкали ключі, спалахнуло світло. Він закліпав очима, засліплений. Від тривалої темряви очі стали вразливими. Двоє військових переступили поріг. Він глянув на них, і у нього затремтіли руки. В'язень гестапо Брухман не знав, скільки часу минуло відтоді, як вони мало не на смерть побили його гумовими палицями. Спливли години, а може й дні, доки він опритомнів. Лежав долілиць, та вже не на голих нарах, а на матраці. Був укритий двома ковдрами. Тричі на день його посилено годували, щодня в той самий час в камері з'являвся лікар. Поступово стихав біль понівеченого тіла, перестали нити нирки. Невдовзі він уже міг вставати, не втрачаючи притомності.

Невже почнеться все спочатку?

Обидва есесівці не звертали уваги на в'язня. Внесли до камери вузького дерев'яного стола, другого стільця і пішли, грюкнувши залізними дверима. Світла не вимкнули.

Допит! Брухман заплющив очі. Його обсипало холодом від цього здогаду. Судорожно стиснув пальцями ковдру, боронячись від страху. Він знав, що вдруге не знесе таких жахливих побоїв. Ще й досі чується йому власний крик і запитання, одні й ті ж запитання.

— Від кого одержував інформацію?

— Яке було твоє завдання?

— Назви прізвища!

— Прізвища!

Знати те, що запитують, і змушувати себе мовчати, коли тебе катують, було понад його сили. Катам було й невтямки, як близько вони до мети. Кожен зойк, що виривався з його уст, був майже зізнанням. І тільки жадана непритомність уберегла його від зради. Він не вірив, що зможе ще витримати. О, як виразно він бачив перед собою обличчя товаришів, з якими пересидів в одній повітці чотири дні після підпалу рейхстагу. Юппа Кратцера арештовано, Ахіма Тетцеля арештовано, Лотара Шрека арештовано. Усіх членів районного партбюро схоплено поліцією і ув'язнено. Звідусюд погані новини. Підупав духом староста їхньої групи, робітник заводу поршневих кілець Ганс Кляйнерт. Забагато з'явилося на будинках прапорів із свастикою, забагато тих, хто пішов за коричневосорочечниками. Заборонено комуністичну партію, зайнято будинок Лібкнехта, арештовано Ернста Тельмана. Фред Лауренц озлобився. «Ми діємо, а значить і партія діє!» — сказав він. Це був ніби заклик до нової боротьби.

Брухман лежав нерухомо. Швидко дихав, чекав. Ось загупають кроки, забряжчать ключі. «Я мушу забути їхні обличчя, їхні імена,— думав він.— Чому не йдуть ті собаки? Стіл! Для кого цей стіл? Для того, хто писатиме протокол? Вони гадають, що цього разу я заговорю. Хитрі вони, хитрі, як дияволи. Їм удалося розгадати моє прізвище, вони знають про Ганса і Юргена, а може, й про Фреда, якщо той ще живий. Він більше завдасть їм мороки, ніж я. Він зовсім іншого гарту. Інколи ми довго не могли його зрозуміти. Коли він добровольцем подався в рейхсвер, мало не виключили його з партії. А мислив він далекоглядніше, ніж ми. Хто міг припустити, що під маскою бравого солдата криється борець Опору? І ось, можливо, він потрапить у їхні лабети тільки з моєю допомогою. А якщо Ганс піддасться, тоді знищать усю групу на заводах Юнкерса. А якщо заговорить Юрген — те саме на заводах Хейнкеля у Варнемюнде».

Державна зрада!