Ганна Багряна - Етимологія крові

Василь різко змінився на лиці.

– Де вона? – нервово запитав у сусіда, підійшовши ближче до жінки.

– Вже привезли її на підводі, у Страхоліссі… Не знаю ще, чи відспівувати будуть і чи ховати її можна на цвинтарі, бо схоже, що Устина, царство їй небесне, – перехрестився і додав майже пошепки, – сама собі смерть заподіяла.

І перше – що спало на думку – тоді – Ликері – коли почула про жахливу Устинину смерть: це ж ВОНА свою неньку зі світу звела – ОТІЄЮ безглуздою помстою. З ненавистю – розпеченою, мов пекельна смола – зиркнула на свого чоловіка: це через НЬОГО втратила маму і через НЬОГО молодість власну згубила, світ собі зав’язавши – навіки. А чи варто було? – подумала.

Відчув Василь на собі той колючий жінчин погляд – аж мурашки по спині виступили, але подумав про інше: це ж ВІН був Степаниду зі світу звів, а тепер ось – знову ВІН – Устину зі Страхолісся у потойбіччя відправив – коли проміняв її на оце жовтороте зухвале дівчисько.

І ніби одночасно полетіли обидві їхні душі – Васильчина та Ликерина – до глибокої чорної прірви.

Ганя відчула лихе і теж прибігла до двору – запитати у батька, що сталося.

– Мати у Ликерки померла, – буркнув і сховався у хаті.

Пилип, відчуваючи свою непотрібність тут, постовбичив задля годиться ще трохи і пішов геть, що ніхто й уваги не звернув на його зникнення.

Гані було шкода Ликери – Ганя знала вже, як це боляче, коли помирає мама. Підійшла до мачухи, обійняла її ніжно за талію, притулилася усім тілом і раптом – заплакала.

– Не плач, Ганю, – сказала Ликера, її голос був холодним і далеким – як відлуння, – усі люди колись помирають.

Мала аж відсахнулася від тих слів – здалося, запахло вже довкола неї цвіллю й сирою цвинтарною землею. Злякалася і побігла за хату, у ліс, у свою схованку. Стискалося щось у міжскронні і калатало глухо. Не розуміла Ликеру – як може спокійною такою бути. Думала, сидячи під колючими гілками: «Мені краще, ніж їй, у мене батько є, а у неї – ні батька, ні матері, у неї – тільки…тільки мій батько і… я». Відчула знову – усім серцем – любить вона Ликеру – наче сестру рідну, якої ніколи не мала.

На похорон Василь не пішов. І доньки своєї не пустив, коли та вже бігти збиралася за Ликеркою. Але й ховали ж Устину не по-християнському, а як утоплеників чи вішальників ховають – без попа і півчої, без голосінь і вінків, без родичів і односельців. Лише дві доньки, кілька старих бабів, які звикли мати з чужих смертей зиск, та ще, може, четверо жебраків. Катафалк, запряжений шкапою, старий килимок, наспіх склепана соснова труна і біла небіжчиця в чорній одежі… Ховали тихо і майже непомітно, без хреста над могилою – на околиці, за цвинтарем. Потім посиділи за скромним столом дівки з бабами, роздали жебракам коржики, прочитали тихо заупокійну, встали і перехрестились – отак і пом’янули грішну Устинину душу. Ликерка з Галиною обнялися, постояли кілька хвилин, а тоді зачинили материну хату і розійшлися у різні боки.

Уночі Ликерці наснилася покійна мати. Ніби стояла в кутку їхньої хати – вся у білому, розплетена, з довгими чорними косами, у правиці тримала великого ножа і на доньку дивилася, а очі блищали страшно. Раптом підступати почала – все ближче і ближче. Ликерка від неї – попід стіною – до сінешніх дверей хотіла, а там щоб – надвір, але коли мацала за спиною стіну, на двері ніяк не втрапляла, ніби їх там зовсім не було ніколи – хата без жодного отвору – від переляку забракло дихання, в жар кидало – а мати все ближче, все більшою ненавистю палають її очі…

І тоді, ніби крізь сон, Ликера думати почала: чому воно так трапилося. Запитувала саму себе: хіба матері своєї не любить? Любить, – відповідала крізь сон. І ось, здається, Устинині очі наче подобрішали на мить, і щось таке тепле-тепле звідти, де серце у людей, виходити потихеньку почало – ніж опустила й зронила зумисне на долівку, зупинилася за якийсь крок від доньки.

Хіба матері своєї не любить? – запитувала себе дівчина. Любить! любить! любить! – відповідала.

«Прости, мамусю», – видавила із себе чужим голосом, ніби це не вона, Ликерка, а хтось інший за неї проговорив.

Але це була вона, Ликерка. Підійшла до Устини, обняла її міцно-міцно – не мара перед нею була – жива жінка. Притисла свої груди до її грудей, заридала. Гарячими, мов окріп, потоками лилися з Ликерки сльози. Відчувала при тому, як усе легшає й легшає, усю свою вагу зі слізьми втрачає, і земне тяжіння не діє вже на неї ніяк. Якби не повисла вчасно обома руками на материній шиї, то вже б відірвалася від землі і злетіла угору, і стріху б у хаті пробила власною невагомістю – аби вище летіти…

А коли прокинулася вранці, почала думати, що той сон міг значити. Василя біля неї вже не було – подався ще вдосвіта на поле – на підробіток, Головачам картоплі підгортати. Ганю із собою взяв. А її, свою жінку, пожалів, не розбудив, знав, що треба якийсь час, щоб заспокоїлася після пережитого. Ні, неправда – боятися Василь своєї жінки почав після Устининого самогубства…

Думала-думала, мучила себе всякими здогадками, а тоді зірвалася з ліжка, вмилася, одяглася і побігла… до свіжої могили за цвинтар. Лягла навзнак на продовгуватий земляний горбочок, під яким її ненька спочивала, і руками охопила землю довкола себе – прагнула так обійняти небіжчицю.

Гарячі сльози – майже як уві сні – полилися з її очей і – підземним потічком – вниз – до мами.

Мурашки лоскотали їй обличчя, а вона лежала, здригалася всім тілом, плакала і не відчувала нічого, крім безмежної любові. Ця любов переповнювала її, наповнювала новим смислом, додавала якоїсь дивної і дикої сили. Здається, вона тепер могла сотворити цілий світ. Здається, знищити тепер могла цілий світ…