Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

та дивувався, що окремі події війни ніяк не хотіли від нього віддалятися, мало того: самі лізли в очі. Ще не встигне заплющити їх, як уже наближається перший німецький роз’їзд, а з ним і перше бойове хрещення. Ось шестеро солдатів стоять перед командиром. Хоча й порох уже нюхали, але в рукопашний бій ще не потрапляли. Зараз, крім нього, серед живих уже нікого не лишилось, а тоді всі були веселі й бадьорі, самі на завдання просилися. Думали, що й двадцять п’ять добре навчених німецьких кавалеристів на вгодованих конях їх не злякають. Та коли, з’явившись на їхній дорозі, вони витягли свої піки і галопом понеслися просто на них, де й узялася розгубленість. Він і зараз пригадує той легкий холодок на спині, який змушував зібратися з силами, ухилятися від нападу та роз’їхатись подалі один від одного. Про що думали його товариші, він не знав, лише для себе вирішив: якомога більше вбити ворогів, а далі – будь що буде. Розраховував на пістолет, але після декількох пострілів у ньому заскочив патрон. Якби не мав такої реакції, саме тут був би вбитий, тож, схопившись за шашку, став рубати ворога. Але якою б сильною не була його рука, невдовзі залишився і без такої зброї. І в цю мить смерть з косою на нього поглядала, тільки оддалік, бо й голими руками міг скрутити їй голову. А він, думаючи, як вижити, зміг відняти в німецького солдата гостру піку та по одному доколоти останніх. Непросте діло, тим паче в такому сум’ятті, але все у нього вийшло. А вже коли впав останній німецький солдат, він почав їх розглядати – поряд один на другому лежали німецький офіцер та унтер-офіцер, а трохи далі ще п’ять чоловік на його території цієї битви. Куди не гляне, скрізь калюжі крові, де-не-де кінська змішалася з людською. Від неї нудило й трясло – і не лише їх, а й навіть декількох уцілілих коней, які носилися навколо побоїща, наче навіжені.

Вони ж обнімали своїх чотириногих, мов людей, а попереду було ще шість верст. Лише повернувшись, зрозуміли: цього разу їм пощастило, тільки на ньому нарахували п’ятнадцять ран, на диво – жодної смертельної. Ніхто не впізнав і коня, який із десятьма пораненнями не галопом, звісно, але зміг пройти той непростий шлях до своїх. Тож Григорій розповів про все побратимам і, напившись води та отримавши першу допомогу, влігся спати. І якби не тремтіли ноги, можна було б подумати, що він здох.

Ще гомонять бувалі солдати про Георгіївські хрести, які вони заслужили сьогодні, ще бойове хрещення мерехтить в очах, а попереду вже з’явилася їхня Маргарита. Зовсім недавно всі сприймали її за коротко підстриженого парубка, якого звали Інокентієм. Коли все розкрилося, вона стала не просто медсестрою, а талісманом їхнього полку, бо не лише допомагала пораненим, а й молилася за них у свої вісімнадцять років. І не було солдата, який би не був у неї закоханий. Вона ж намагалася всіх любити, і це їй вдавалося. Навіть коли сама втратила свідомість і Григорій виніс її з поля бою, не наважилась виділити його серед інших. Не запрошувала в гості й пізніше, хоча виглядала його після кожного бойового завдання.

Пригадав і той вечір, коли вона показувала листи від своїх рідних та ненароком торкнулася його руки. Їхні очі вмить зустрілись, і він побачив, як червона барва проступає на її обличчі. «Вибач, – навіть зараз почувся її голос. – Я приїхала сюди не по жениха. Я мріяла врятувати… – зробила невелику паузу, вирішуючи, чи варто таке говорити цьому парубку, та все ж додала, – Росію». І хто б що не думав, але то була правда. У цьому він ще раз переконався, перечитавши її листи до батьків. У кожному рідні благали доню повернутися додому, а вона в останньому їм відповіла: «Господи! Як хочеться, щоб ви нарешті заспокоїлись. Не заради жарту якогось я це зробила, а для того, щоб допомогти Росії. І не важливо, скільки років прожити, а що зробити за той відведений час. Тому я пишаюся своїм вибором – я була на Великій війні, де врятувала сотні життів. Моліться за мене, за Росію і за все людство». Таким був внутрішній світ двадцятирічної дівчини, яким Григорій був приголомшений.

Так і залишилась вона для нього святою Маргаритою, бо й зараз не вірив, що такі люди народжуються на цій землі. Вона була тим створінням, яке могло спуститися лише з неба – туди й пішла, як додому. Не забулась і та мить, коли, проводжаючи її в останню путь, весь полк стояв на колінах. Після того вони не раз просили свого командуючого нагородити Маргариту Георгіївським хрестом посмертно, але так і не дочекалися. Видно, не всім подобалася така її відвертість і прямота.

Крутилося в думках і парубоцьке минуле. Чи то часу не було раніше його згадувати, чи від війни воно так далеко сховалося, що й жодного разу не вигулькнуло; тепер же цареборисівські хлопці й дівчата неначе з підпілля виходили. Серед них ясноока козачка Марія з чорними бровами, русява Катерина з губами, схожими на налиту спілу вишню, і маленька тендітна Олександра. Марія все просила провести її додому, удаючи, що темряви боїться, а Катерина пішки приходила до нього аж в Ізюм, коли він наймався шити одяг в одного кравця. З’являлася під вечір, аби разом повертатися додому, маючи надію, що за дванадцять кілометрів зможе почути щось приємне на свою адресу. Але частіше вони йшли мовчки. На деревах виспівували солов’ї, а поряд буяло літо. Катерина все зітхала, а він навіть не розумів, навіщо вона стоптує свої єдині туфлі. Лише Сашуню хотілося йому цілувати. Уже й обняв одного вечора, і до себе притиснув, навіть відчув, як колотиться її серце, коли дід Карпо з’явився. Старий швидко схопив його за рукав, неначе злодія піймав на гарячому. Та коли Григорій і на те не звернув уваги, він прошепотів: «Дурню, тобі ж не можна закохуватись, уся сила пропаде». Хоча й було це в думках чи в його уяві, але кров остудити вдалося. Тож, відпустивши Сашуню зі своїх обіймів, Гриць пішов додому. Шугали кажани над головою, кричали сичі неподалік, а він лише посміювався, бо й мертвих не боявся. Ще в дитинстві сидів цілу ніч біля труни з покійним дядьком – так себе загартовував.

«Що з нею зараз?» – тепер шкодував, що не написав їй жодного листа. Може, тому