Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

бо ті аж сопіли від злості, однак побачивши чотири Георгіївські хрести на петлюрівській формі цього невисокого, але дужого вояка, одразу заспокоїлись.

І знову запала тиша. Коли буйні сусіди вже хропіли, Григорій лежав і думав про них. Шкода було свого українця, який самогоном та салом пригощає різну нечисть. А того пітерського й самому відлупцювати хотілося, страх як не любив тих більшовиків, більшість із яких не так давно ще належала до кримінальних елементів і сиділа у в’язниці за різні злочини. Але війна навчила його бути стриманим, а крім того, розбиратися в людях і розуміти, що не все потрібно вирішувати силою, її треба застосовувати в крайньому разі, коли слів уже ніхто не чує.

«Що ж буде, коли такий москаль до влади прийде?» – він ще не думав про самостійну Україну, тому й далі переймався спільною імперією. Заспокоював себе лише тим, що в Росії є багато нормальних людей, навіть таких, які за неї життя готові віддати. Та й Тимчасовий уряд не поводиться так агресивно, навіть коли Україна про свою автономію говорить. А на більшовиків він надивився, вони злі і вкрай радикальні, хоча багато хто вважає, що зараз саме за такими можуть піти люди.

Досвідчений вояка Великої війни Григорій Савонов, який сто разів побував у її пекельному горнилі, вважав: «Якщо й повірять їм, то швидко розчаруються, бо ніхто всіх людей одразу не нагодує, адже скрізь витовчена земля. Ніде й купити, бо і в Європі голод починається. І смертну кару не скасують, поки навколо таке твориться. Мабуть, есери мають рацію: треба всім дійти мирної згоди, аби не сталося гіршого – за хліб і брат на брата піти може, – він знову був на їхньому боці, ба більше – вступив до лав їхньої партії. – Тільки хтозна, чи так вийде, бо ті брехуни не відступляться».

Прокинувся пізно ввечері, коли вже й поряд із ним точилися розмови. Цього разу якісь досвідчені офіцери, підсівши дорогою, також Пітерські події обговорювали.

– Тимчасовий уряд теж боїться розбурханої народної стихії, тому й уклав союз із виконкомом Петроградської Ради депутатів, який став популярним серед солдатів та робітників, – чує притишену розмову. – У результаті більшість посад у новому Кабінеті Міністрів отримали есери і меншовики, тобто представники народних мас. З одного боку це добре, але й таке не принесло в Петроград стабільності, бо війна не скінчилася і їсти нема чого. Страх перед голодом знову жене людей на вулицю.

– Щоб відволікти народні маси, влада почала підготовку до масштабного наступу на фронті. І пішло: загальна мобілізація, збір коштів на підтримку армії і так далі, – це вже інший голос і теж немолодого чоловіка. – Чому ж тоді нічого не вийшло?

– Пізно було, друже, пізно. Економіка валиться, заводи й фабрики спиняються, то хіба можна в таких умовах нормально підготуватися до операції? Пригадай шістнадцяте червня, коли розпочався наступ на Станіслав, Калуш і Галич. Уже тоді не вистачало зброї та боєприпасів. Російським артилеристам видавали на добу лише по два снаряди на гармату. А право солдатів самим обирати командирів та заборона на носіння зброї офіцерами ще більше розклали армію.

– Виходить, знову безлад на фронті й голодні міста.

Григорій ще не вмів так складно говорити, усе ж неповні двадцять років, тому і вдавав, що спить. Сам прислухався до кожного слова, і все йому було зрозуміло.

– Звісно, це – прорахунки Тимчасового уряду, у результаті чого навіть генерали не хочуть виконувати наказів ставки, – здається, про війну вони знали все. – А в підсумку російська армія втратила вбитими і пораненими понад п’ятдесят тисяч солдатів за тринадцять днів боїв. Лінія ж фронту знову відкотилася назад, а німецькі війська ще далі просунулися на територію України. Здається, усе зайшло в глухий кут, звідки годі придумати, як вибратися, – і це Григорія приголомшило, бо він вірив кожному їхньому слову.

– Оце саме тоді й почала зростати популярність більшовиків, які нахабно брешуть, а люди від безвиході хочуть бодай комусь вірити. І це дуже небезпечно. Тепер не тільки на фронті, а й у Петрограді в ході вуличних заворушень люди йдуть за ними, вважаючи, що тільки вони можуть швидко закінчити війну, навести порядок і провести радикальні реформи. А я в цій історії доброго кінця не бачу: або він поганий, або зовсім страшний, – прогнози й цього чоловіка були невтішними.

Григорію хотілося, щоб чоловіки ще довго тут сиділи та далі перемовлялися, але на наступній зупинці вони взяли в руки свої речі. Один із них торкнувся його плеча і сказав: «Молодий герою, сховай свій кітель із хрестами, бо додому не довезеш, а вони в тебе кров’ю зароблені».

У відповідь він хотів заперечити, що з його грудей ніхто нічого не зніме, але замість того просто схопився і почав дякувати. Йому приємно було, що ці розумні люди назвали його молодим героєм.

– А от цікаво, – ще раз повернувся до нього один із них, – чи всі щаблі молодих командирів ти пройшов на фронті?

Григорій чітко по-військовому доповів про все по порядку: як був командиром відділення, потім командиром взводу, а ставши фельдфебелем, займав посаду командира роти. Повідав і про те, що «охотник» Савонов починав сімнадцятий рік на фронті в унтер-офіцерському чині підпрапорщика Російської імператорської армії. А за часів Тимчасового уряду за бойові заслуги його підвищено до першого обер-офіцерського звання – прапорщика (молодшого лейтенанта) Революційної армії вільної Росії.

– Бач, і правильно, умови отримання унтер-офіцерського звання і повинні бути такими суворими, – більше доводив своєму товаришеві, ніж Грицькові. – Крім теоретичних та практичних знань, у першу чергу має бути бездоганна моральність. Навіть тим, хто був покараний за крадіжку чи зазнав тілесних покарань за легкі провини, унтер-офіцерське звання не повинно надаватися, – він майже дослівно цитував інструкцію. – Шкода, що так пізно розговорилися, – знову цей чоловік у цивільному звертався до свого товариша, генерал-майора, який на фронті командував дивізією.

«Чому їхали саме тут? – устиг подумати. – Мабуть, тому, що всі потяги переповнені, а на вулиці йде холодний дощ».

– Не припиняй боротьбу, молодий герою, – бажали йому на прощання. – Може статися так, що боротися доведеться ще довго. А без таких, як ти, виграти ту боротьбу буде неможливо.

Про що йшлося, він зрозуміє лише декілька років по тому, а зараз протирає запотіле вікно й шукає очима тих двох чоловіків, які так мало тут були і так багато сказали.

Їхав далі