Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

що був зовсім молодий і не знав, про що писати дівчатам, а може, знову послухав діда Карпа. Зараз Григорій міг розслабитись і пригадувати і її сіро-голубі очі й те, як вона, збираючись усміхатися, дивно складала свої губенята, як рум’янцем заливалися її щоки, коли він на неї дивився. Від того завжди паморочилась голова. «Чи захоче його бачити, чи заміж вийшла та дитину народила, поки він воював? А якщо кинеться на шию?» – відчував, що цього разу він не піде від неї, навіть якщо з’явиться дід Карпо. Та і вчення дідове здавалося трохи смішним, мало того: тепер він не хотів бути інакшим і підкорятися якимось таємним законам. Пройшовши таку криваву м’ясорубку, хотів бути звичайною людиною і кохати. А вже за хвилину сумнівався, що саме так має вчинити. «Може, й справді у мене інша місія в цьому житті?» – згоден був і на неї, вважаючи, що тихе і спокійне життя не для нього. У такі моменти знову пригадував молоденьку інтелігентну дівчину з Саратова, яка поклала своє життя заради миру на землі. «Маргарита», – вуста самі шепотіли її ім’я, а серце шкодувало, що він так і не наважився сказати їй усе те, що хотілося. Мабуть, просто не зміг, вважаючи її набагато розумнішою, хоча була вона старшою лише на рік.

Тепер дивився на свої руки, загинав пальці, рахуючи роки, і все думав: двадцять років – це багато чи мало? Коли одяг шити, то мало, а коли воювати – то багато, бо здавалося, що війна накинула на нього всі п’ятнадцять, а то й більше. Інколи думав про зустріч того Григорія, який на ходу скочив у вагон, бажаючи потрапити на фронт, і другого, котрий повертається з війни. Уявляв, як вони наближаються один до одного, але, не впізнавши, розходяться у різні боки.

За думками його довгий шлях додому все ж скорочувався, хоча перевантажений потяг, здавалося, нікуди не поспішав. Коли думки знову поверталися до кохання, ставав двадцятилітнім парубком, який ще жодного разу не кохав по-справжньому, а коли до війни – усі тридцять п’ять ховалися за його плечима й часто нагадували, що більшої біди, ніж війна, не буває. Та коли пригадував тих поважних чоловіків, які не мали певності в тому, що після цієї війни на їхній землі встановиться мир та спокій, згоден був знову брати до рук зброю, повіривши, що без таких, як він, виграти ту боротьбу буде неможливо.

11

Майже в той самий час пробирався додому і Яків Іщенко. Уся його 43-тя піхотна дивізія, покинувши бойові позиції, дезертирувала з фронту. Невдовзі вояки розбіглися по Україні, а їх залишилося декілька чоловік. Дорога була далекою і важкою. Часто доводилося переховуватись, аби не потрапити до рук загороджувальних загонів, які тільки тим і займалися, що ловили таких, як він. Якщо добровільно не здавали зброю, їх могли заарештувати, а то й розстріляти просто на місці, тому й ховався він від усіх. Не такий він сміливий, щоб так ризикувати, але у свій Цареборисів повинен прийти зі зброєю, інакше й більшовикам буде непотрібний. Уже й розкаювався, бо не просто стомився, а перетворився на справжнього розбійника. З неприхованою заздрістю думав про свого товариша дитинства Грицька Савона.

«Чи не герой, – уявляв його з двома хрестами, які бачив на власні очі. Інші визнавати не хотів, бо то вже забагато. – Бідняк, – хоча й сам з таких, але й про це думав з іронією. – Кравець, – неначе забув, що сам кашкетник. В очі Грицькові, звісно, нічого сказати не наважився б, то хоч так намагався відвести душу. – Шив би й далі штани та піджаки. Чому ж розчарувався у чесній справі? – зараз йому хотілося одягти форму жандарма й допитати Грицька по-справжньому. – Якби тебе тоді піймали, сидів би зараз у в’язниці, – навіть уявляв його за ґратами з опущеною головою. – До есерів він унадився, неначе там гроші платили. – Він і сам одного разу там був, але від тих інтелігентів, які про життя селян говорили, його мало не знудило. – І що про бідняцьке життя можуть знати ситі люди? Аж нічого. І як мені не було, але я не пішов маєтки грабувати, як ти, – дорікав Грицю. Гадаєш, усе з рук зійшло? Ні, брате, знайдуться люди, які все розкопають і заведуть на тебе карну справу, – від того надуманого його темній душі навіть веселіше ставало. – А що, зачепив я тебе за живе, бо й біля лівого ока сіпатися стало. Нервуєш, я ж тебе знаю. Але й зараз стверджуєш, що то більшовики з тими в’язнями. Чому ж тоді на Кавказ утік? Тільки не треба про те, що хотів на війну потрапити, а була б судимість, ніхто б тебе не взяв. У твої байки ніхто не повірить, – інколи й сам не знав, навіщо все перекручує, у той час як розумом уже давно керувала заздрість. – Нічого, знайдеться й на тебе такий слідчий, у якого і німий говорить».

Та коли дістався свого Ізюмського повіту, аж затремтів, пригадавши Грицеву шаблю і його блискавичну реакцію. З того часу спогади про дитинство не давали йому навіть перепочити. Усе нагадували, як часто малий Яків бігав до Грицька додому, аби його мати хоч щось дала поїсти. Та так ставало тепло й затишно в їхній хаті, що коли повертався у свою, аж сльози з очей капали. Але сьогодні й це збурювало в його душі протест, особливо проти товариша дитинства. «У твоїх батьків хоч щось було, а в моїх геть нічого. Батько від сухот помер, ще коли мені чотири роки не виповнилося, а мати наймитувала в пана Чалого, куди мене ніколи не пускали. Гнали звідти палицями, аби не об’їдав їхніх собак. Бувало й цькували, аби не ліз до їхнього корита по вівсяну та пшоняну кашу з кониною. Тоді я навіть їм заздрив, бо мені жилося набагато гірше. Ти ж ніколи не стояв з простягнутою рукою, а мені доводилося, – хоч і неприємно було пригадувати свої поневіряння, але забути про них він не міг. – Та й одежина на тобі хоч старенька була, а я зовсім у лахмітті ходив, спав там, де ніч застала, мився дощами, а одяг сушив своїм худим тілом. З восьми років по наймах. І не тікав від жодного пана, як ти, бо за миску супу ладен був робити будь-що», –