Олєґ Панфілов - Антирадянські історії

Кремля, ніж юрист Анкваб, але три роки тому так і не зміг переконати більшість населення голосувати за нього.

Над абхазькою внутрішньою політикою тяжіє дивна ситуація, коли територія визнана тільки окупантом і трьома диктаторськими країнами, економіка залежить від туризму, що занепадає останні 20 років, а бюджет — від російських надходжень. Моральною катастрофою можна назвати зникнення абхазької мови, використовуваної тільки в кількох передачах абхазьких телеканалів і на ритуальних язичницьких зібраннях на галявині Лихнашта.

Згідно з Конституцією Абхазії, державною мовою, крім абхазької, є і російська, яка насправді придушила мову борців за «визволення й незалежність». Абхазія стала таким самим російським регіоном, одним із небагатьох, де занепадає національна культура.

Чи збіглися заворушення в Сухумі з подіями в Україні? Мої друзі, біженці з Абхазії, не бачать прямого зв’язку, кажуть, що в Абхазії накопичилося багато внутрішніх проблем. Неприємність лише в однієї людини — Путіна, що намагається видертися з української пастки, потрапляючи в абхазьку западню, з якої буде непросто вибратися. Чи захочуть бунтівники проводити референдум за прикладом Криму, Донбасу і Луганської області? Кажуть, що ні. Або повстання — лише боротьба за владу і нову внутрішню політику? Остання заява Алєксандра Анкваба про те, що «громадяни хочуть, щоб Абхазія була незалежною країною», підтверджує непряму здогадку — чекіст Хаджимба щось задумав.

Очевидним є одне — абхазька криза стає частиною тривалого процесу розпаду пострадянської імперії. Абхазія зі свого становища не зможе вийти, не врегулювавши відносини з Грузією. Росія після української кризи вже не зможе бути «жалісливим сусідом», що підгодовує окуповані ним же території.

«ПОТІШНІ» ВІЙСЬКА ПУТІНА

У 1684 році в підмосковному селі Преображенське за наказом 12-річного царевича було зведено «потішне» містечко «Прєсбурґ», над облаштуванням якого трудився і сам Пьотр. «Потішні» війська штурмували цю фортецю і маневрували на два боки. Першим солдатом «потішних» військ був конюх Бухвостов. А потім що далі, то гірше. Було створено два полки. Ігри у війну для царевича закінчилися в 1694 році. Ігри Путіна продовжуються і в зрілому віці. Тільки його війна — брехлива і підла, вона — інформаційна.

Мені сподобалася аналогія з «потішними» військами першого російського диктатора ще й тому, що назва містечка «Прєсбурґ» найвлучніша для ілюстрації того, що витворяє зараз російська пропаганда. У цьому, вже придуманому Путіним, містечку живуть журналісти ІТАР-ТАРС, РІА «Новости», всіх російських каналів, блогери — завсідники форумів та інші бойовики російської пропаганди.

«Потішні» війська Путіна займаються не зовсім потішними іграми. Вони насправді воюють, завдаючи збитків значніших, ніж наліт штурмовиків чи залпи артилерії. «Потішні» вони тому, що суперечать власній Конституції і чинному законодавству. Потішні журналісти висвітлюють інформацію, яка живе кілька годин, щонайбільше — два-три дні. Задля потіхи російська пропаганда обманює свій народ, який, у принципі, і сам обманюватися радий.

Сучасні «потішні» війська придумані Путіним ще в серпні 1999 року, відразу ж після його призначення прем’єр-міністром Росії, коли він задумав реванш в Ічкерії. Для реваншу потрібні привід, мета і з’ясування, хто вороги. З метою все зрозуміло — «Росія мусить встати з колін». З ворогами також просто — чеченці, частина непокірних дагестанців, інші «особи кавказької національності». Привід активно шукали.

Після першої чеченської війни, що безславно закінчилася Хасав’юртівськими угодами, російські генерали зненавиділи свого колегу — генерала Лебедя. Але для здійснення реваншу їм потрібна була своя людина, ним і став Путін. Через три роки після поразки генерали зрозуміли, що, крім кавказців, у них є ще один страшний ворог — журналісти. Під час першої війни і стара команда НТВ, і навіть канал «Россия» працювали за стандартами журналістики — репортери працювали по обидва боки конфлікту, показували війну, якою вона є. Якщо російська авіація бомбила Самашки, то показували результати — зруйновані будинки, убитих мирних жителів. Загалом, шкодили «відновленню конституційного ладу».

Ще будучи прем’єром, почавши операцію в Дагестані, Путін увів обмеження для роботи журналістів, а з початку 2000 року, вже як президент, за журналістів узявся всерйоз. До Ічкерії неможливо було потрапити без акредитації. Відразу кілька державних структур зайнялися поширенням офіційного погляду на другу чеченську війну. Журналістів, які самовільно проникали на Північний Кавказ, відловлювали. Якщо це були чужоземці, їх залякували анулюванням віз і позбавленням акредитації МЗС, без якої в Росії працювати заборонено. Російських журналістів залякували звільненням і «ускладненням життя».

Незважаючи на протести міжнародних організацій, інформаційне поле в Ічкерії було зачищено. Російські журналісти намагалися протестувати, але якось мляво і без ентузіазму, мабуть, розуміючи, що до влади прийшла «жорстка рука». Все частіше Путін разом зі словами про свободу слова почав вживати вирази — «інформаційна війна», «інформаційна зброя». У вересні 2000 року відродження традицій радянської пропаганди було оформлено у вигляді Доктрини інформаційної безпеки — документа, що став програмним для російських чиновників. У Доктрині прямо мовиться, що державні ЗМІ отримують перевагу, а журналісти повинні стати «державниками», тобто брехати так, як це потрібно державі.

Перші плоди нової інформаційної політики Путін почав збирати ще у вересні 1999 року, після вибухів будинків у Москві. Потім була операція НАТО в Югославії, яку висвітлювали в Росії виключно з позиції Кремля. Потім катастрофа атомного підводного човна «Курск». Далі «терористи», які раптом пожвавішали, — вбивство в театральному центрі на Дубровці, Бесланська трагедія. Тепер російські глядачі не сумнівалися, хто все це вчинив і що російська влада нещасна, а також що вона у смертельній небезпеці в оточенні ворогів.

«Потішне» військо Путіна на той час уже складалося з полків і батальйонів. За рівнем пропаганди нова команда НТВ стала головним пропагандистом, решта каналів і так були державними. Військо постійно й стрімко розширювалося — до пропаганди долучалися нові роти і взводи. Авангард друкованої преси — «Комсомольская правда», «Известия» і колишні незалежні газети, що примкнули до них. З радіостанціями також усе було гаразд — тільки «Эхо Москвы» дозволяла собі інколи ставати на бік ворога. Але це було не страшно — із двома мільйонами слухачів змінити загальні настрої населення на відродження імперських амбіцій перша незалежна радіостанція не могла. Для Путіна було важливо мати «кватирку», щоб показувати на Заході, що «свобода слова» в Росії є.

До приходу Путіна у владу інтернет в