Олєґ Панфілов - Антирадянські історії

Росії набуває все більшої популярності. Його, звичайно, теж не залишили поза увагою. Під керівництвом Ґлєба Павловского створюються сайти, що пропагують владу. На форумах інформаційних сайтів з’являються перші «боти» — коментатори, які лають все, що суперечить офіційному погляду, і, навпаки, вихваляють Путіна і його «мудре керівництво», яке врятувало Росію. Після телебачення і радіо Кремль почав наполегливо захоплювати інтернет. З появою закону про екстремізм авторів незалежних газет і веб-сайтів, які ще залишилися, почали притягувати до кримінальної відповідальності. Кількість кримінальних справ проти журналістів і блогерів зросла до 60–70 на рік. Так у «потішного» інформаційного війська Путіна з’явився свій СМЕРШ, що нещадно переслідує всіх, хто сміливо, а то й ненароком не погоджується з державною думкою.

Вважаючи, що Ічкерію вдалося приборкати, Путін почав процес «возвращєнія земель русскіх». Десь за допомогою російської дипломатії — тобто погрозами, десь — військами. Грузію в 2008 році вирішили вгамувати війною, справжньою, з літаками, танками і ракетами. Тепер «потішні» інформаційні війська Путіна стали в пригоді для виконання нових бойових завдань. За кілька днів до початку війни в Цхінвалі раптом виявилося понад 50 російських журналістів, що готують репортажі про «грузинських фашистів», про нещасних «південноосетинців». Як тільки почалася війна, все «потішне» військо вмить повідомило про «три тисячі мешканців Цхінвалі, які мирно спали».

Російсько-грузинська інформаційна війна була першою серйозною спробою використати «потішне» військо для боїв за межами Росії. У перших лавах ішли телеканали, за ними радіостанції й газети, замикали ар’єргард інтернет-бійці. Андрєй Нєкрасов та Ольґа Конская, а згодом і Юрій Хащєватскій створили два чудові фільми — «Уроки русского» і «Лоботомия», що розповідають, як Кремль використовував силу пропаганди. Брехали безбожно, використовували чужі кадри, вигадували брехливі коментарі, відчайдушно виправдовуючи російську агресію.

Через рік-два після війни я зустрічав росіян, які приїхали до Грузії. Вони постійно озиралися і перепитували — чи «можна говорити російською», чи «часто перевіряють на вулиці паспорти». Через кілька днів вони від’їжджали, проклинаючи російську пропаганду і журналістів, від яких вони чули всілякі нісенітниці. «Потішне» військо Путіна не стільки перемагає, скільки калічить людей. Інформаційну війну в Грузії Путін програв, але встиг обдурити багато людей. До війни в Україні він підійшов уже ґрунтовно.

Ще три роки тому, вочевидь, після невдачі в Грузії, російські політтехнологи почали всерйоз говорити про інформаційну армію. Радили створювати спеціальні програми навчання, координації й мобілізації. Ідеологія програм полягала в заголовках — «Росії потрібні інформаційні війська, які донесуть до всього світу наші цінності й ідеологію». Звісно, ініціатори наводили досвід інформаційних воєн в інших регіонах світу, але не уточнювали їхніх методів і цілей, розуміючи під висвітленням подій не оперативність інформації, а брехню.

Після Грузії в Путіна була і залишається головна проблема — світові ЗМІ, які можуть вплинути на політику західних країн. Західні журналісти воліють не зв’язуватися з будь-якою владою і не ведуться на брехню. Російські політтехнологи цього не враховують, вважаючи, що всіх можна обдурити і купити. Когось справді купують, хтось близький ідеологічно, але загалом іншоземна журналістика кардинально відрізняється від тієї, якої навчають у пострадянських університетах. Тому образа Путіна зрозуміла, але безглузда, йому залишається, як і раніше, вдовольнитися власним «потішним» військом.

До захоплення України «потішне» військо Путіна підготувалося ґрунтовно. Телеканали розподілили ролі й завдання: Russia Today і LifeNews працювали на передовій — у загонах сепаратистів; їм допомагало агентство ANNA, що має вельми сумнівну для журналістики історію. Це агентство було зареєстроване в Абхазії (!), його репортери активно беруть участь у висвітленні війни в Сирії на боці урядових військ. Найімовірніше, це агентство виконує делікатні завдання, пов’язані з російськими спецслужбами.

Тилові завдання в сепаратистських регіонах України виконували інші російські телеканали. В самій Україні була і залишається значна кількість видань, веб-сайтів і телеканалів, що належали членам Партії регіонів. Вони — інформаційна підтримка, вже для населення України.

Особливу роль в інформаційній війні в Україні відіграють російські блогосфера і численні веб-сайти, створені спеціально для висвітлення дій сеператистів. У Підмосков’ї було створено координаційний центр, що отримав величезне фінансування з російського бюджету. Мета центру — проведення інформаційних операцій — вкидання дезінформації, створення фальшивих «новин», виготовлення «картинок». Уся ця продукція розповсюджується у блогосфері і в соціальних мережах, вона має викликати ненависть до українців та повагу до сепаратистів.

«Картинки», зазвичай, поцуплені, зляпані з фотографій різних подій і не мають жодного стосунку до України. До прикладу, фотографію біженців із Косово видають за фотографію біженців із Донбасу, вбиту жінку у Венесуелі — за загиблу під час бомбардувань «київської хунти» у Слов’янську.

«Потішні» війська Путіна збільшуються за рахунок ідеологічно вивірених добровольців, тієї величезної російської маси «патріотів», які бачать Росію імперським центром, переконуючи себе в тому, що «Крим — наш». Дезінформацію і «картинки» спростовують, з’являються нові, «кровожерливіші». Потік брехні ллється з російського інтернету, керований і спрямований кремлівськими політтехнологами. Вони, як і раніше, вважають, що найліпшою їхньою зброєю є брехня. «Потішні» війська Путіна продовжують видавати бажане за реальність.

Путін почав убивати російську журналістику 15 років тому, планомірно і з великим задоволенням. Вихованець системи КДБ, він не розуміє ні цінностей демократії, ні необхідності головного демократичного інституту — свободи слова. Як не розуміє і різноманіття політичних партій та думок. Він створив потішний уряд, потішну Державну Думу, він загнав російську журналістику в пропагандистське стійло, туди, де вона була за радянських часів. Так йому спокійно, він гадає, що все контролює, не розуміючи, що світ змінився, інформаційні потоки різноманітні й на кожне «потішне» інформаційне військо знайдеться сміливий інформаційний спецназ.

УСЯ ПУТІНСЬКА ГІБРИДНА РАТЬ

Чac спливає — і все стає зрозуміло. Або майже все. Те, що фахівці в НАТО називають «гібридною» війною, насправді давні російські традиції, що їх Кремль використовує принаймні з початку 1990-х років. Із листопада 2013 я спостерігаю за ситуацією в Україні. Я бачу, практично в деталях, повторення тих подій, що вже сталися в Таджикистані, а ще раніше — в Абхазії, Придністров’ї, Південній Осетії, Карабаху й Ічкерії. Зокрема і під час серпневої війни 2008 року в Грузії.

Якщо під «гібридністю» розуміється участь різних сил — націоналістичних і фашистських угруповань, політичних партій та криміналу, журналістів і телевізійної пропаганди,