ПерсеФона - Сховай мене від темряви

дуже нервував, коли його називали якось інакше. Що ж, Саман так Саман. Бувало, він говорив майже як доросла мудра людина. А іноді, навіть страшно сказати, впадав в якийсь агресивний стан, кричав, кидав речі. Міг говорити на іноземній мові. Але Саман був наш і ми мирилися із його хворобою. Важко мати такого друга, нести такий тягар відповідальності. Можливо, через те, що ми ще й підтримували один одного, не було настільки важко, як здається.

— Закривається Сварга! — Говорив голосно жрець біля Капища. — Куди йдуть до весни із Яви Світлі Боги. Ми проводжаємо нашу богиню Живу в Сваргу. Запаліть птаха! — Його помічники запалили велику солом’яну птицю. Люди плескали в долоні. Ми теж провели богиню і пішли смакувати всі їства на святковому столі. Його накривали коло каплиці. Столи виставляли літерою «П», через назву гори Петрос, яка обрамляла святилище позаду. Казали, ніби в храмі були потайні ходи до Петроса. Але це — всього — на — всього слухи. Отже, столи накривали білосніжною скатертиною з південним національним орнаментом. Чого тільки тут не було: пироги з капустою і брусницею, риба різних видів, морква, картопля, капуста. Вина та фрукти. Хоча не було м’яса, адже воно могло прогнівати богів. Люди приносили тільки те, що виростили самі, дякуючи за це небу. Я випекла декілька пирогів. Трохи посунувши інші страви, розмістила свої блюда. Саме в цей момент я побачила навпроти себе Ілая. Він всміхався, очі його блищали. Вони зараз були як вода Великого Озера: темно сірими й холодними.

— Гарні пироги. — О, він натякав на те, щоб я його пригостила? — Скуштуй. Привіт. — Рум’янець залив мої щоки. Присмак його губ ще досі залишався на моїх.

— Вітаю. Залюбки прийму з твої рук.

— З чим будеш?

— Обирай сама. — Мене збентежила наша зустріч, але я тримала себе в руках. З чим дати, вони всі добрі, я це знала, а чого це я так нервую? Хай буде з брусницею! Відтявши невеличкий шматок я протягнула йому.

— Будь ласка.

— Дякую. — Я дивилася затамувавши подих. Точно знала ж, що він і не людина, але і не істота, то чим він харчується. Невже з’їсть пиріг? І він з’їв.

— Дуже смачно, дякую.

— А мене пригостиш? — Біля мене виріс Вадим. Ілай обтер губи, з-під лоба дивився ворожо на непроханого гостя.

— Ти не луснеш? По дорозі один ум’яв!

— Так вони смачненькі. — Хлопці дивилися один на одного не зводячи очей.

— Ненажера, тримай. — Виникла незручна пауза. — До речі, ви так і не знайомі. Це Ілай, а це мій друг Вадим. — Вони потиснули руки через стіл. Чи — то мені здалося, чи якісь блискавці мерехтіли над нами? І знову всі мовчать.

— Об 11 повинні початися театральні дійства. Піду подивлюся. Там. — Рукою вказала на Дівочу Поляну і хутка пішла. Дорогою до сцени я думала про цю зустріч. Вадим ревнував? Звісно, з Віктора він насміхався, той не був йому суперником. Інше діло Ілай… Він володів рідкою вродою. Я би назвала її хижою, холодною і водночас магнетичною. Він поступався Вадиму тільки зростом. Ілай був нижчий за нього десь на голову. Це просто тому що Вадим гігант якийсь! Проте Ілай більш м'язистим, широкоплечий. І ці сірі очі… Так чого це я? З якої причини Вадиму ревнувати? Може, мені просто так хотілося?

Коло сцени вже зібралася купа народу. У натовпі я швидко знайшла друзів. Це було не важко. Льоку, із її яскраво розмальованим гіпсом в рожевий колір, не можливо було не помітити. Вони встигли зайняти нам місця на стільцях, майже біля помосту сцени. Тим, кому не вдалося сісти, стояли де попало. Всім хотілося побачити театр. Актори вдало інсценували давні українські традиції. Тут і співали, і гадали й танцювали. Невдовзі до нас приєднався Вадим. Він, як по — м’якше сказати, нахаба. Вліз між нами з Льокою та обняв її за плечі! Так, спокійно, говорила я собі, ти повинна бути готова до цього. Скоро вони припинять соромитися і почнуть прилюдно проявляти свої ніжності. Як же це важко! Намагаючись заспокоїтися я зім’яла нанівець програмку, яку мені дала Яна.

— Що ти робиш! Їх і так мало! — Іра витягнула папірець з моїх рук. — Ти диви, тут програма на три дні. — Щоб тобі було зрозуміло, то осіннє рівнодення наразі святкували три дні. Замість звичних двох тижнів. Це був день до свята, саме рівнодення і день після. Перший день пропонував нам театр, згадували звичаї і традиції предків. Закінчувалось все підношенням Богам. Всі страви складали на жертовник у храмі. А вранці дивилися, як смакували Боги. Для вірян жерці проводили обряд спалення солом’яного птаха. Так проводжали Богів до Сварги. Іншим словом до раю, перепочити взимку. Ми проходили вже повз цей обряд. Оскільки з нас вірянином був тільки Саман, то він і залишився там на службу разом із монахинею Ідою.

На другий день (до речі найцікавіший) дозволялось ворожити. Найулюбленіший день всіх неодружених дівчат і хлопців. Казали, все, щоб вам не наворожили, справджувалося. Щодо мене, я ніколи цим не цікавилася, ніколи, окрім як зараз. Ворожити приїжджали різні гадалки, звісно передбачали й за древніми звичаями. Головне для незаміжніх дівчат, а також і для всіх пар, було загадати зорю. Зоря — бажання кохання.

В останній день цього великого свята (дуже чудна традиція), згадували померлих. Вшановували предків роду і, це дивно — прикрашали могили. В місті збереглося одне кладовище, мабуть, єдине на весь наш регіон. Оскільки зараз померлих спалювали, то кладовищ взагалі не було. Ми ходили до нього як на екскурсію. Це було якесь старе — престаре місце, але про це згодом.

Зараз на сцену вийшов ведучий всього цього дійства. Він спілкувався з публікою: «Дорогі мої, в цей день, наші пращури відмічали ще Велике Свято Заграви. Так його назвали через заграву від степових палів, коли спалювали в полях суху траву. Зі святом Заграви дні стають коротше, а ночі темніше. Осінь починає швидко йти назустріч зимі. І всі ви знаєте, що є таке повір’я про Фьоклу-Заграву,