ПерсеФона - Сховай мене від темряви

яка розпочне ворожіння. В цьому році ми вирішили обрати нашу Фьоклу поміж глядачами. Дівчата, хто бажає?» — Гора рук і викриків, всі бажали. Я оберталася навколо і бачила стільки охочих, що аж мерехтіло в очах. Навіть моя Льока тягнула руку. Нормально, Фьокла в гіпсі. Наразі вийшло сонце, воно лоскотало теплом.

— О, Боги! Дивіться, саме коли ми обирали, вийшло сонце. Яскравими промінцями вказало на цю дивовижну дівчину! — Ну, і де вона? І тут я помітила, що всі дивляться на мене. Сонечко грало в моєму волоссі, воно і правду мерехтіло вогняним світлом. Так, в мене було майже червоне волосся до поясу. Сьогодні я його зав’язала в хвостик, але воно все одно було помічено. — Виходьте сюди, красуня! — До мене вже тиснулися крізь натовп двоє дівчат в національних костюмах.

— Ой, я не хочу, дякую.

— Не можна відмовлятися! Полю, це звичай. — Вадим піднімав мене.

— Пощастило! — Вчулося з усіх боків.

— Поки мої помічниці одягнуть нашу Фьоклу, ми заспіваємо! — Ми ж пішли за сцену, там була їх гримерна. На мене одягнули шикарне плаття з червоного алтабасу. Якщо ти не знаєш, то це різновид парчі. Така щільна шовкова тканина на фоні золотої волоконної нитки. Сукня повторювала форму квітки бубонця. Правда тут були довгі рукава з отворами для рук в лікті. Плечі були прикриті, а от декольте відкривало всі принади. Дякувати мамі, вони в мене були. Довгий шлейф трохи обмежував рух, переступаючи ногами, я ледве не впала.

— Не хвилюйтеся, з вами буде ціла свита. Хтось понесе шлейф.

— Я не хвилююся. Ну, може трішечки. Не полюбляю бути в центрі уваги.

— Ой, а я вас знаю. Ви моя колишня вчителька! Пані Поліна!

— Так.

— Я була вашою ученицею. Ви так мене надихнули на вивчення міфології!

— Саме тому ти стала акторкою?

— Актори більше заробляють.

— Твоя правда. — Я її не зовсім згадала, але обличчя було знайоме. Вивчення слов’янської міфології було обов’язковим в коледжах. Високо цінилися кваліфіковані спеціалісти. Оскільки я була фанатом своєї справи, то була на дуже доброму рахунку. Хоча і зарплатня правда мала б бути більшою, але я не скаржилася.

— Дивовижний колір волосся, ви фарбуєте його?

— Ні. Хоча я завжди була рудою, останній час воно набуло такого червоного кольору. Не знаю чому.

— Це Боги. Вони наповнили вас силою. Благословили. — Сказала інша дівчина, обличчя якої нагадувало серденько.

— Добре якщо так. Дівчата, не подумайте, що я вередую. Але вам не здається, що колір сукні та волосся зливаються?

— О, так і є! Нумо, вплетімо у волосся побільше жовтих і білих хризантем. Мар’яна хутчіше, там вже співають останній куплет! — Мар’яна — обличчя серденько вправно вплітала маленькі квітки в пасма волосся.

— Пані Поліна, коли вас покличуть на сцену ви вийдете через оті двері. Там декілька сходинок вгору, вони ведуть на сцену. Ви ніби з’явитеся із-під землі. Ведучий дасть чашу зі сурьєю. Ви повинні відпити від неї, а потім пригостити п’ятьох хлопців на ваш вибір. Вони будуть ходити з вами по дворах і поїти хазяїв.

— Так це ж десь сорок будинків! Що до речі ти малюєш на моєму обличчі? Лоскітно!

— Так треба. Це візерунок по щоці через око. Нічого такого, я малюю хвилясту гілочку срібної фарбою. Ви дуже гарна! — Вона відійшла на декілька кроків назад і захоплено роздивлялася свою роботу. — Так, до справи. Потім повернетеся до храму, поставити повний кубок на стіл і скажете, ой, що там казати треба? Мар’ян?

— Там буде Жрець Олександр, він підкаже.

— А, так. Типу того, що ви дозволяєте ворожіння. І завтра, одягнетесь так само і прийдете знов до храму. Жрець відчинить його для вас, ви зайдете подивитися як почастували Боги. Сповістивши вірян про благословення ви повернетесь до сцени. Ми будемо тут, ви перша повинні зайти до Хатинки Ворожки і гадати на кохання. Ви ж одинока? — Я кивнула. Неприємно. — Добре. І все, на цьому ваші обов’язки закінчаться. Можете відпочивати.

— Думаю, що після сорока заїжджих дворів, я захочу тільки вмерти. Ти в курсі, що сурья — це медовий напій настояний на хмелі. Міцний напій?

— Так, удачі! До речі, будьте обережні з чашею, вона дуже коштовна!

Моя колишня учениця поляскала мене по спині. Тепер я буду думати про це! Невдало ступаючи я все ж видерлася по сходинках. Коли ведучий погукав, я з’явилася на сцені під гучні оплески, ноги підкосилися від хвилювання. Прийняла тремтячими руками кубок, повторила всі сакральні слова за ведучим і відпила сурьі. Чаша — то, до речі, була важкенькою. Середнього розміру, відлита з чистого золота. Верхня частина інкрустована ізумрудними коштовностями. Ніжка була зроблена у формі соколиної лапи, яка тримала сам кубок. Сокіл — священний птах слов’ян, тому майже всюди були натяки на цю птицю. Напій дуже смачний. Але його забагато не можна було пити.

— Фьокла! Обирай собі свиту серед парубків! — За повір’ям, сам Сокіл-Рід вказував на парубків, а Фьокла бачила ці знаки. І щоб не злякати Сокола, наступала повна тиша. Всі дивилися на мене, кожен хотів відпити від чаші, адже це обіцяло багатство і вдачу. Ступаючи на ватних ногах я навмання давала кубок. Ніякий птах не з’явився. А от мій «друг» Вадим, я готова була заприсягтись, дивився на мене з неприкритим захватом. Важко було не дивитися в його сторону. Рука сіпнулася до нього, але ворожий погляд Льоки спинив мене. Ковток зробив Мирон, Віктору, попри його знуджений вигляд теж дісталося. Все-таки Фьокла я, а вони — мої найліпші друзі. Очі шукали Ілая. Насправді, мені хотілося, щоб він побачив таку гарно вбрану Поліну, а не ту нечепуру, яку йому доводилось зустрічати. Проте його я не знайшла серед натовпу.

Через декілька хвилин моя свита була підготовлена і ми вирушили до заїжджих дворів. Їхали на обозі. На ньому покоїлися