ПерсеФона - Сховай мене від темряви

бентежила та зустріч із циганкою, тривога на душі не давала спокою. Врешті я не могла дочекатися вихідних, щоб побачитися з нею. Водночас мені було страшно, її слова «ти помреш», викарбували неабиякий моторошний слід. Я нікому про це не розповіла, хоча Льока і бачила зміну мого настрою, але ні про що не питала. Мабуть, вона думала — це наслідки нашого невеличкого інциденту. До речі, ми так і не поговорили. Ні, я хотіла, але розумієш, все не знала з чого почати. І потрібно було? Подруга чітко дала зрозуміти, він — її, і за Вадима буде бій, якщо ситуація буде цього вимагати. Льока пожертвує дружбою заради нього, мені довелося змиритися. Вони зустрічалися — це факт. Пройде трохи часу і зніяковілість переді мною пройде. Їх стосунки стануть міцнішими. Мені нічого не залишиться як прийняти це. Легше звісно сказати, ніж зробити. Поки Вадима не було, все начебто стало на свої місця в наших відносинах із подругою. Ми довго бовтали на ніч. Зранку пили по два горнятка кави. Обговорювали пройдений день та радилися, що мені робити з Віктором і його любов’ю. Льока була на лікарняному. Пересувалася за допомогою костиля і постійно реготала, мабуть, це побічний ефект від знеболювального.

Врешті настали вихідні дні. На них припадало одне з чотирьох свят, яке нам дозволялося проводити й, звісно, на яке так всі чекали. Свято осіннього рівнодення в цьому році відмічали 23 вересня. Особливістю гуляння було те, що день дорівнював ночі. Тобто у нас було цілих 12 годин світла, замість звичних 10, а взимку і то менше. В цей раз нам пощастило забронювати заздалегідь номера в м. Тихий Притулок. Це місто, і декілька ще, проводили свято за всіма звичаями, це завжди було цікаво. Звісно, такі традиції, як стрибання через вогонь вночі, довелося змінити та пригати вдень. Цим зазвичай завершувалось свято. А зараз, Тихий Притулок зустрічав гостей. Саме місто розташовувалося в лоні Оксамитових гір, в центрі якого колисалося Велике Озеро. Маленькі охайненькі будиночки розсипалися в хаотичному порядку на березі й трохи далі, по схилу гори Петрос. Розсип споруд довершував білосніжний храм із коричневою черепицею. Він був невеликим, одноповерховим. Мав високу стелю з дивовижним вітражем на сході. Поруч із ним стояла цнотлива каплиця. Під її дахом висів дзвін. Казали, він був відлитий з білого золота. Коли яскраво світило сонце, дзвін блищав, а білосніжні стіни храму наче сяяли. Прилеглі таверни були різнобарвні в тон осені. Вона розмалювала дерева і траву в яскраві кольори: жовті, коричневі, червоні, помаранчеві. Деінде затримався і густий зелений колір. Вода Великого Озера спокійно колихалась під осіннім вітерцем. Не зважаючи на холод було дуже людно. Гості все приїжджали й приїжджали, ходили по ярмарку, спілкувалися біля таверн, відвідували храм. В той час, як ми приїхали, свято якраз набувало обертів. Жерці за допомогою вірян прикрашали храм і прилеглу територію, готувалися проводити священні обряди. Дівчата, одягнені в національні костюми, плели вінки з осінніх квітів і вже майже сухого листя. Даруючи їх кожному охочому. Парубки в широких шароварах рубали дрова і готували вогнище. Інші в’язали із сіна снопи та різні солом’яні фігури. Кожен міг долучитися до будь-якого заняття. Або ж просто погуляти на ярмарку, на березі та на подвір’ях своїх двориків. Це було казкове місто.

Таверна «СинійКіт» розташовувалася майже біля сходинок храму. Саме тому ми колись і обрали її. Наші заброньовані кімнати були готові. Проте нам дуже хотілося відвідати ярмарок. Тому ми нашвидкуруч покидали речі та вийшли на вулицю. Зробимо невеличкий тайм-аут. Хочу трошки більше розказати тобі про моїх друзів. З Льокою, Віктором та Вадимом ти знайомий, а ось і ще троє — Яна, Мирон та Сава. Іринка і Мирон — подружня пара. Для мене, правда, і досі загадка, що їх об’єднувало. Зовнішньо вони були навіть схожі — високі, стрункі, обидва мали світле волосся, блакитноокі. Можна було подумати, що вони брат і сестра. Я знала їх років 5. І на протязі всього свого подружнього життя вони постійно сварилися, сперечалися. Яна намагалася, так би мовити, «вишиковувати» Мирона. Він, в свою чергу, міг відповісти міцним слівцем. Але дивувало мене інше, я ніколи не бачила щоб вони проявляли ніжні почуття один до одного. Ні обіймів, ні поцілунків, ні тискання рук. Розумієш? Коли люди кохають, вони не можуть не відчувати одне одного. Хоч мізерний дотик, млявий цьом — вже прояв. Вони холодно дивилися в очі. Здавалося, що їх головна мета — зламати одне одного. Хто перший? Говорячи сленгом — хто під кого перший прогнеться. Вони сварилися дуже емоційна, Яна не соромлячись голосно кричала. Робила такий собі командний тон, Мирон у свою чергу говорив тихо, але бридкі речі. Таке навіть подумки не думає чоловік про свою жінку. Дивне кохання. А поодинці вони були найприємнішими людьми. І останній з моїх друзів — Сава. Син, моїх сусідів-самогубць. Йому було 18 років, проте цей хлопчик дещо був особливим. Сава хворів на аутизм. Щоб краще зрозуміти, уяви кімнату, в якій блакитні стіни. Коло великого вікна стоїть ліжко. І ось раптом ти пересуваєш ліжко трохи вліво. У людини з аутизмом це може викликати стрес. Повну депресію може спричинити перефарбування стін в інший колір. Такі люди мають чіткий розпорядок дня і всяке порушення повсякденних справ, виявляється трагедією. Їм важко спілкуватися, тому вони мають обмежене коло друзів. Дуже обмежене. Часто аутисти відстають у розвитку. Хоча не всі мають понижений інтелект. Є так звані «острівці знання», які можуть навіть спостерігатися у геніїв. Але тільки в одній сфері, яка їм подобається: малювання, музика, математика і таке інше. Таким був наш Сава. Він жив у церковному притулку і віртуозно грав на фортепіано. Цей притулок, сповідав стару католицьку віру. Ми мали суворий розклад відвідувань Сави. Кожен скасовував всі свої діла, щоб побути з ним. Навіть в його кімнаті поставили ще одне ліжко, і воно завжди було кимось із нас зайняте. Ми відчували відповідальність. Добрі монахині піклувалися про нього. З дозволу отця Влада, ми забрали Саву із собою на свято. Тільки при умові, що він буде знаходитися в храмі під наглядом старої монахині Іди. Ми й не заперечували. Хоч іноді, йому потрібно було виходити в люди. В останній час він став називати себе Саманом. Чому, ніхто не міг пояснити. Для людини з аутизмом — зміна ім’я, вже було дивним. Проте Сава — Саман