ПерсеФона - Сховай мене від темряви

— Збирати.

— Як це — збирати? — Вадим істерично хихикнув.

— Просто, пане.

— Але ж заходити в дім не можна, ртуть — отруйна. — Льока затрусила руками.

— Так, моя прекрасна пані. Проте у кожної отрути є свій антидот. У парів ртуті — це одолень трава. Вона здатна ввібрати в себе залишки отрути. І Поля казала, що ти займаєшся збиранням цієї рослини. — Льока була вражена, як і ми всі. Особливо я, бо нічого такого не казала. Хоча це і було правдою. В крамниці, де працювала моя подруга, продавали не тільки напої, а й відвари трав, всілякі засушені рослини. Льока настільки зацікавилася цією справою, що вирощувала деякі рослини вдома. Особливої уваги приділяла саме одолень-траві. Вона робила відвари з коріння. Він використовувався при серцевих недугах та для заспокоєння, зняття нервової напруги.

— Так, це правда. В моїй кімнаті повно її. Я роблю з нього чайні відвари. Але про його таку властивість…Вперше чую.

— Про це мало хто знає взагалі. Після… Певної процедури, яку я проведу, вам потрібно бути розкласти квіти одолені по всій хаті. Воно нейтралізує залишки ртуті. — Ілай знову уважно подивився на мене. — Тобі потрібно буде зайти зі мною.

— Туди не можна! — Вадим перегородив собою двері. — Зранку, якщо нам пощастить і ми доживемо, я викличу службу порятунку. Вони очистять нашу оселю. До речі, може Іда прийме нас на ніч? — Ілай важко зітхнув. Як пояснити цьому телепню, що він не був ні в якої Іди, і що їх ніхто не впустить. Кожен зачинив наглухо свою квартиру і намагається пережити ніч. Я ніби знала, про що думає цей гарний парубок зі шрамом.

— Це справді дуже небезпечно. Пари ртуті вб’ють нас за декілька хвилин.

— Ти довіряєш мені? — Ілай протягнув мені руку. Чи довіряю тобі? Беззастережно! Не коливаючись і секунди я взяла його за руку.

— Вадиме відійди.

— Ви з глузду з’їхали! — Процідив він крізь стиснуті від злоби зуби.

— Дама просить тебе відійти. — Хлопці були різного зросту, Ілай нижче майже на голову. Проте, було в ньому щось хиже, сіре. Вадим коливався.

— Дай їм пройти! — Нарешті сказала Льока. — Якщо є шанс, то хай спробують. Тому що, якщо сюди проникне істота, нам точно гаплик. — Ми зайшли. Я ніколи не забуду те, що сталося потім.

— Не розгубися. Щоб не сталося, роби все, що я кажу і пам’ятай — тобі нічого не загрожує. — В цей момент я помітила блиск на підлозі. Звідусіль до нас котилися металеві шари — великі, маленькі. Їх було дуже багато. Вони відбивали неонове металеве світло. Ртутні шари наче зачаровані котилися до Ілая. Вони впивалися в його ноги й піднімалися під його шкірою. Він стиснув кулаки від болю, його вилиці були міцно зціплені. Я не знала, що робити, як реагувати. Стояла роззявлявши рота і просто дивилася. Речовина все всмоктувалася під шкіру Ілая і повзла до шиї. Вона ніби горіла там. Перегорала, і це мучило його. Врешті він впав на одне коліно і схопився за голову. Я кинулася до нього, але він відштовхнув мене: «Здуріла! Не чіпай!» Потім Ілай якось голосно захрипів. З його рота повалив червоний дим, який згорав ніби папір. Це був кінець. Ілай важко дихав, його рука шукала опори. Я допомогла йому підвестися.

— Що робити? Ілай, як мені тобі допомогти?

— Поцілуй мене. — Ледве чутно прошепотів він.

— Що?

— Цілуй. — Мені було його так шкода, що я без сорому поцілувала його. Ілай кволо відповідав мені. Проте вже через секунду його руки тримали мене міцно, губи безсоромно цілували. Було так солодко. При всій курйозності ситуації, хотілося щоб ця мить тривала довше. Ніби отямившись Ілай перший відсторонився. Він позвав моїх друзів, про яких я вже забула. Отак!

— Лийте на поріг кропову воду. Швидко! Полю, — він лукаво посміхнувся, — отямся. Вода, Полю.

— Тут точно безпечно? — Льока зачиняла двері, поки Вадим розприскував воду.

— Стовідсотково.

— Як це у тебе вийшло?

— Спитай у Полі. — Ілая морозило. Він намагався говорити спокійно, але голос тремтів. Він гойдався.

— Тобі погано? — Льока доторкнулася до його руки. — Бог мій! Та ти весь гориш. Вадим допоможи положити його! — Ми вклали Ілая на ліжко в моїй кімнаті. — Що робити Ілай? — Він не відкривав очі та все посміхався. Ох ця коса посмішка!

— Все буде добре. Просто дайте мені відпочити. — Розгублені ми стояли над ним ніби над покійником. Ілай трохи прочинив очі: «Одолень-трава. Розкладіть її, чорт забирай. Негайно!» Льока з Вадимом зайнялися вмить цим, я ж не змогла залишити його самого. Лежачи поруч з ним, роздивляючись його гарне лице, я думала про те, хто він такий, цей чоловік. Врешті сон зморив мене. Дивні сни, як завжди. Але таке відчуття спокою від його руки, тепло від його тіла. Прийшов світанок, стираючи всі події ночі. Я розплющила очі, Ілая не було поруч. Тільки гарна квітка лотоса в моїй руці замість його гарячої долоні говорила про те, що все це мені не наснилося.

Наступний тиждень пройшов без особливих подій. Льока стала спокійнішою, на вигляд. Віктор дивився цуценячими оченятками, Вадим ніяк не реагував. Хоча саме його реакція, цікавила мене найбільше. Втім, ми не бачилися цілий тиждень — він був на роботі. Вадим працював патрульним. Тиждень боронив порядок вулиць — тиждень відпочивав. Можливо його відсутність на деякий час зняла напругу між мною і Льокою. Ми майже, як завжди, жартували й балакали ні про що. Тему Вадима і будь-яких інших стосунків оминали. Про Ілая я думала майже постійно. Водночас мене