ПерсеФона - Сховай мене від темряви

Ось Вадим встав, натякаючи, що нам пора розходитися по кімнатах. Адже ми зайняли його спальне місце — софу, на якій сиділи.

— Може ще чаю вип’ємо? — Майже крикнула я. На що негайно відреагували мої друзі роздратованим звуком «ШШШШШШШШ». — Вибачте. Так що?

— Можна і чаю. — Вадим сів назад.

— А я б випила чогось міцніше. — Процідила Льока. — Полю, — майже гаркнула вона, — ти ж казала, що дуже спати хочеш. Не могла дочекатися, коли вже підеш спати. — Натяк ніби прозорий, я це розуміла.

— Спати? Ти така бадьора була цілий вечір! — Здивувався Вадим.

— Ох, так! Спати треба… Після горнятка чаю. — Я дуже винувато подивилася на подругу.

— Добре, тоді допоможеш мені! — Вона вхопила мене за руку.

— Ти що таке витворяєш? Ми ж домовлялися?

— Пробач Льока, але мені так страшно стало залишатися на самоті. Не можу з собою нічого вдіяти.

— Ти? Боїшся? На тебе це не схоже. — Ми майже навпомацки готували чай. — Так ти підеш чи як? — Це питання і її тон мене зачепили. Звісно, вона налаштувалася на приємний романтичний вечір, і на тобі. Але чому я повинна відчувати себе винною? Це вони, хай їм грець, влаштували за моєю спиною роман і ще мали наглість скріпляти життя в нашій хаті.

— Не ображайся. Льока, чому ви не влаштували вечерю у Вадима?

— Тому що, дурепа ти така, я хотіла, щоб він бачив тебе байдужою до нього. — Не знаю, що більше мене заділо, чи то слово «дурепа», чи то нахабний вираз обличчя подруги. Я роздратовано відкоркувала пляшку вина і зі злістю жбурнула напій в бокал.

— На, випий, заспокойся. Він мені не потрібен.

— Я ж бачу! — Якась дурна ситуація. На душі було неприємне відчуття. В цей момент Льока шукала чайну ложку. Намацала її в ящику, коли несподівано Вадим з’явився коло нас і спитав чи все в нас гаразд. Адже уривки розмови він все ж таки почув. Це було так несподівано. Адже ми тихенько, майже безшумно робили напої, гиркали одна на одну й тут: «Що там, дівчата, чому сваритеся?». Моя рука здригнулася і випустила бокал. Рука Льоки затремтіла й упустила ложку. Вона цокнула об плитку на підлозі та вщент розбилася.

— Що це було?

— Бокал, мабуть. — Вадим увімкнув маленький ліхтарик, прикриваючи долонею світло. — Ні, ось він, коло твоїх ніг. В нього тільки ніжка відпала. — М’яке світло ліхтаря освітило жовту плитку, на ній осколки скла. Я підняла один і придивилася. Ми всі схилилися до смужки світла щоб уважно роздивитися шматок в моїй руці. І ось тут починається. Те неприємне відчуття на душі — то було передчуття. Ми дивилися і я не хотіла вірити своїм очам, холодний піт покотився по шиї. Це була колба з ртутним розчином. Щоб пояснити тобі всю серйозність ситуації, я розповім про ртутний розчин та навіщо ми його використовуємо. Проте що ртуть — хімічний елемент, рідкий метал сріблясто-білого кольору, знає і школяр. Але в наш час колби ртуті почали використовувати як захист в надзвичайних ситуаціях. Наприклад, у вашу оселю потрапила істота, або ви загнані в глухий кут, колбу з ртутним розчином потрібно розбити. Частинки метала прилипають до істоти, як до магніту і випалюють їхню шкіру, або що там в них замість неї. Це дає вам шанс збігти. Але якщо ви розбили її вдома — це дуже погано. Така концентрація цього важкого металу, яка є в колбі отруїть вас за лічені хвилини. Тому, коли наші погляди чітко сфокусувалися на залишках скла від колби на моїй долоні, ми майже одночасно кинулися до дверей. За звичкою пересуватися тихо, ми один за одним без зайвого шуму вийшли в під’їзд. Було дуже небезпечно і страшно стояти там.

— Льока, твою мати! — Вадим запалив.

— Я… Я не хотіла! Це ти мене налякав!

— Так це я винен?

— Заспокойтеся! У нас наразі інші проблеми. — Я присіла навколішки й обійняла голову руками, ми в халепі! — Додому повертатися не можна.

— Може до когось попроситися? — Льока схретила руки на грудях. Їй було дуже страшно.

— Що ти таке кажеш?! — Вадим постукав в сусідні двері. — Ніхто нам не відчинить. Ти ж сама знаєш. Всі перелякані. І взагалі, не потрібно здіймати зайвий галас, щоб не привернути увагу тих, хто ззовні. — Мої руки трусилися. Ноги неприємно лоскотало.

— Воно — то так. Але ж ми не можемо всю ніч просидіти в під’їзді. — Відповіла я. Було дуже холодно. Ще ми вийшли в капцях та домашньому одязі. Від нервів мене ще било морозом. — Як це сталося! Так безглуздо. — Я заплющила очі й терла собі скроні. Мені здавалося, так знайду вихід. «Коли я тобі знадоблюсь, просто поклич. Подумки. Міцно» В голові промайнув голос. І я подумки гукнула його: «Ілай! Ти мені потрібен».

— Чуєте? — Вадим присів навколішки, — хтось спускається. — Ми завмерли. Тихі, але впевнені кроки. Льока ледве висунула голову в проліт сходинок і зітхнула з полегшенням: «Це людина. Хтось йде з ліхтарем».

— Привіт сусіди! — На сходинках стояв Ілай. — Чого це ви тут влаштували, нічний перекур? — Я не вірила своїм очам. Таки спрацювало! Він і справді мене почув? Чи може це звичайний збіг обставин? Мені хотілось вірити, що Ілай виявився тут невипадково.

— Ти звідки тут? — Льока запалила ще одну цигарку.

— Був у вашої подруги Іди з восьмого поверху. Ми сиділи собі, грали в шашки, та раптом почули звуки. Вийшов глянути.

— Отак просто вийшов? Не боїшся? — Вадим був і без того роздратованим, а присутність Ілая ще більше бісила його.

— Так просто. — Ілай перестав всміхатися й уважно подивився на мене. — Що сталося?

— Ми розбили колбу з ртуттю.

— Що?! Як?!

— Не знаю як. Розбили й все. Що тепер робити?