Олександр Медведєв - Танці утрьох

— Смолич, Максим Петрович Смолич, — з відразою відповів Юра. З таким виразом обличчя розглядають жаб.

Кононова так вразила міміка Юри, що він навіть не запитав, як звуть манекенницю.

— Її ім’я Танюшка, а прізвище Порятуй, — нагадав Кононову про його професійні обов’язки Юра.

Мітинг затягувався, і Корабельников, рекламний менеджер, по праву розпорядника взяв заключне слово, щоб узагальнити все сказане і ще раз нагадати, якою добропорядною людиною була покійна. Зважаючи на те, як владно говорив Корабельников, як робив паузи, жестикулював, Кононов зробив висновок, що років п’ятнадцять тому той головував на комсомольських зборах, проводив наряди і вів життя активіста.

«Красномовства йому не бракує, — відзначив про себе слідчий. — Я б так не зміг».

Нарешті труну опустили, закидали землею і навалили на могилі величенний монумент із букетів і вінків.

Найбільше Кононова вразила плетениця незвичайних, неймовірно яскравих орхідей і напис на креповій стрічці: «Спочивай з миром. Дирекція AT „Євротур“.»

Кононов прилаштувався біля Юри і пішов слідом за усіма. З уривків фраз, що долітали до його вух, він зрозумів, що захід не скінчився. Скінчилася лише його перша частина. А в перспективі — поминки в шикарному ресторані «Голубий Дунай», власницею якого була та сама Марина Рубіна. Кононов, ясна річ, знав про це, але дана інформація якимось чином стерлася з пам’яті. Не міг же він усе пам’ятати.

— А ви, Юро, підете в «Голубий Дунай»? — запитав його Кононов.

— Ні. Зізнаюся, я не люблю гучних компаній. До того ж, моє здоров’я не настільки міцне, щоб я міг його безжурно пропивати, — відповів Юра, дістав з кишені пачку дорогих «Gitanes» і запропонував цигарку Кононову.

— Інша річ — його прокурювати, — усміхнувся Кононов і з задоволенням взяв цигарку.

За огорожею цвинтаря їхні дороги розійшлися. Юра пішов до автобусів попрощатися зі своїми знайомими і ще раз висловити своє співчуття родичам, а Кононов, ні з ким не знайомий і не скутий жодними зобов’язаннями, поїхав до Управління.

8 травня, 13.22

Після помпезної цвинтарної церемонії, розкішних убрань і блиску незліченних іномарок, Управління здалося Кононову нудним як ніколи. Переважна більшість працівників курила цигарки «President», ніхто з них ніколи навіть не нюхав терпкого аромату дорогих гавайських сигар. Усі мали стурбований вигляд, молодші чином бігали з паперами з поверху на поверх, а старші поволі переходили з кабінету в кабінет, стукотіли друкарські машинки, у деяких кімнатах працювало радіо. В Управлінні життя йшло своїм звичним ходом.

Кононов уже пошкодував, що не пішов у «Голубий Дунай» на поминки Марини, хоча міг зробити це без найменшого докору сумління. Зрештою, відвідування ресторану могло б допомогти слідству — там він міг познайомитися з цікавими людьми, зійтися з працівниками Марини, краще пізнати Корабельникова, Ольгу Михайлівну і головного бухгалтера. Як же його прізвище? Кононов силкувався згадати прізвище, ім’я і по батькові людини в шкіряному плащі. Таке забування було йому зовсім не властиве — переважно він згадував ім’я, почуте хоча би раз, без будь яких зусиль і дуже пишався цим.

Кононов зупинився посередині сходів, закурив. Прізвище бухгалтера асоціювалося у нього чомусь із соснами і діжками. Простоявши так кілька хвилин, він нарешті зітхнув: «Смолич, а щоб йому добро було, Смолич Максим Петрович». Внутрішній голос підказував Коконову, що ім’я бухгалтера він забув неспроста — була якась вагома причина, до речі, такого з ним ніколи не траплялося. Річ у тому, що головний бухгалтер будинку моди страшенно не сподобався йому — з першого погляду, саме тому пам’ять Кононова відмовилася зафіксувати усе, що стосувалося даного працівника будинку моди.

Кононов підійшов до свого кабінету, розташованого в самому кінці коридору на третьому поверсі Управління. Дістав ключ, але вставляти його в отвір замка не став, оскільки був упевнений, що Пельш під час обідньої перерви не вставав з-за столу, а прилип до екрана комп’ютера: він був пристрасним любителем комп’ютерних ігор. Ледь відчинивши двері, Кононов вирішив перевірити правильність свого припущення — він був упевнений у тому, що цієї миті Пельш сновигає поміж лабіринтів віртуальної астероїдної станції, а якщо називати речі своїми іменами — грає в гру з хитромудрою назвою «Descent». Справді, глянувши у щілину, він побачив перекошене обличчя Пельша, його палаючі очі і мимоволі усміхнувся.

Про пристрасть Пельша до комп’ютерних ігор знав тільки Кононов, який водночас, був його довіреною особою і начальником. Ясна річ, якби про це стало відомо Булавіну, без догани не обійшлося б. На той випадок, якщо до кабінету зайде хтось сторонній, Пельш вигадав особливий трюк. Він спрацьовував завжди, тільки Пельш чув скрип дверей чи кроки на сходах, миттєво натискав на одну з клавіш, і на екрані з’являвся графік результатів виконаної управлінцями роботи, над яким він ніби-то працював даної миті. Таким чином, ніхто в Управлінні навіть не здогадувався, чим займається Пельш у вільний час. До того ж, працівником він був бездоганним і завжди виручав Кононова.

Поспостерігавши кілька секунд за Пельшем, Кононов вирішив, що кращого моменту для розіграшу годі підшукати. Він різко, немов молодчик із групи захоплення, ввірвався у кабінет і, поки Пельш, захоплений грою, розстрілював невідомих комп’ютерних ворогів, гаркнув несвоїм голосом:

— Лейтенанте Пельш! Чим це ви тут займаєтеся?!

Від несподіванки Пельш аж підскочив на стільці і навіть забув натиснути на клавішу. Він несміливо встав з-за столу. Піт виступив йому на обличчі. І раптом його очі зустрілися з очима слідчого.

— Володю… це ти. Ну хіба так можна!