Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

«Совєтська власть» саме стояла на порозі сільради, смалила одну за одною папіроси і пильно пасла дорогу на Мукачево. Її, «совєтську власть», уже кілька років у нашому селі незмінно і дуже успішно презентував наймолодший бабин брат Андрій на прізвисько Австрійський Пірат. Стрункий, міцно скроєний, майже двохметрового зросту, з аристократичним обличчям, хижуватим орлиним поглядом, він був гордістю нашого роду. Він був красенем… і неперевершеним гангстером і авантюристом. У 30–40 роках у Європі, мабуть, не було банку, у який би вуйко не міг проникнути і обчистити, і казіно, де б він у азартних іграх не обшахраював партнерів. А прозвали його Австрійським Піратом через те, бо саме у Відні, в одному із нічних клубів, якась потерпіла графиня підбила більярдним києм нашому дорогому вуєчкові око.

Оповідали, що у ті роки Австрійський Пірат був головним героєм кримінальних хронік всієї європейської преси. Окремі газети потрапляли в село і одразу ставали предметом неабиякої гордості для нашої колоритної сімейки. Баба, не в силах погамувати піднесення, кожному зустрічному тикала під ніс новинки із світлинами щасливого вуйка.

— Таким би ганьбитися! — пораз совістив Фіскарошку сват Наполійон.

— Не ганьбитися, а хвалитися! — відповідала баба. — Перебачте, сватику, айбо хто би був знав про наше задрипаноє село у великому світі, коби не Андрійко і наш славний рід?

— Так, так, Марьо, ви дуже славного роду, лем псячого ходу, — підтверджував дід Наполійон.

— Ви міркуйте, свате, айбо можуть прийти часи, що нашому Андрійкові ще й пам’ятник у селі поставлять, — пророче резюмувала Фіскарошка.

Неймовірно, але баба не так вже й далеко була від істини.

Як і ведеться в історії, всі геніальні таланти рано чи пізно перехитрюють самі себе. Ця гірка доля не оминула і нашого знаменитого вуєчка. Наприкінці війни Австрійський Пірат повернувся неспогадано додому, як він казав, «малінько руки відмочити», і тут його сита доля втратила пильність і звела з неперевершеною сільською красунею і блудницею Анцею Гатьошкою — тою самою, що згодом стане Джульєттою і Дездемоною водночас для великомученика пана Фийси. Яке їхало, таке здибало, тобто, Пірат і Гатьошка, за кількадень профітькали у мукачівських ресторанах гроші, а далі взялися чухати одне місце, — що маємо чинити? Звісно, це питання не довго мучило Австрійського Пірата. Викравши у якогось із мукачівських достойників автомобіля, вуйко дався до Ужгорода «ревізувати» один із банків. Завбачливо поставивши машину у глухому провулку, Пірат досить блискавично й успішно провів фінансову операцію. Далі спокійно із повним мішком грошей прийшов у провулок, де його мала чекати машина! Але!.. О, громи небесні! Машини на місці не виявилося! За той час, доки наші вуєчко конфісковували гроші, безсовісні злодії свиснули його машину.

На чому ж він тепер добереться до Мукачева, та ще й з мішком грошей?!

Годі втямити, що вплинуло на завжди холодний і меркантильний розсудок мого знаменитого родака — наближення кінця другої світової, наслідки багатоденного запою чи негативна біоенергетика Анці Гатьошки… Але йому нічого ліпшого не дуркнуло у голову, як притьмом кинутися у поліцію і гнівно заявити, що його обікрали. Піратові вельми поспівчували і одразу попросили показати документи на автомобіль. Це безвинне прохання, наче бочка льодяної води, вмить протверезило Пірата — од несподіванки у нього з рук випав мішок. І банкноти, ласкаво шелестячи, посипалися, постелилися прямо до ніг поліціянта.

Того ж дня до Будапешта полетіла радісна блискавка — нарешті впольовано одного з найнебезпечніших кримінальних авторитетів Європи. Проте тішилися вороги коштовним в’язнем недовго: через кілька тижнів совєтські освободителі, освобождаючи Ужгород, заодно визволили і Австрійського Пірата. У перший же день на допиті вуйко зробив руському капітану політичну заяву: в душі він був завжди комуністом, гаряче і всім серцем підтримує ідеї Маркса-Енгельса-Леніна і Сталіна! А ось чи займався тими не дуже гарними справами, за які упіймався? Так, він грабував, але тільки із чисто політичних мотивів: аби підірвати економіку фашистських режимів і тим самим наблизити перемогу Красної Армії. Щоправда, руському капітанові не спало на гадку, яким чином мій любий вуйко допомагав совєтському війську кувати перемогу у борделях, казіно і нічних клубах… та, врешті, бідному слідчому і не могло прийти подібне до тями: під час допиту Австрійський Пірат умудрився так напоїти руського капітана, що того напівмертвого ледве витягли із-за столу. А вуйко уже наступного дня повернувся додому переможцем — на білому… краденому автомобілі, із посвідкою звільненого із Ужгородської тюрми борця-антифашиста. А ще по якомусь часі Австрійський Пірат зумів подати себе новій владі так, що став на чолі нашої сільської влади.

Мені назавжди запам’ятається, як наш кривоокий вуєчко у напливі одвертості щиро ділився із дідом Соломоном враженнями про совєтську власть.

— Такої інтересної власти, Мішку, нема нігде у світі! А знаєш чому: зрана вона тебе піднесе високо-високо, аж до самого неба, аж до ангеликів, а ввечері так бехне об землю, що і чорти кісток твоїх не визберають. Сесе тобі, Мішку, не вуйко Франц-Йовжка і не татічко Масарик із гертикашними[26] демокраціями. Сеся власть, якшто уповість на білоє, що то чорноє — мусиш уповісти, що то іще май чорнішоє. А коли укаже перстом на чорноє, що білоє — падай на коліна і верещи на вшиток світ, же ти ще такого білого в жизни не видів…

У всякому разі наш унікальний вуйко зумів дуже успішно знайти із новою владою мову чорно-білих кольорів. Його невдовзі навіть якоюсь, як казала баба, «мендалією» нагородили за перемогу у Другій світовій війні.

І в цій спільній мові вуйка