Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

більше на діла небезпечні. Тому акцію на спасіння дорогого онука порішила провести рівно ополудні: полудень, як їй говорили вчені відьми, теж має магічні дійства. А по-друге, ополудні село без свідків, пусте — всі у полі.

З гордо піднятими головами, суворими обличчями, палаючим гнівом ув очах обидвоє — Фіскарошка і Танкістка — йшли із дому твердо і невмолимо, як смертники, обв’язані вибухівкою, на ворожі танки. Проте чим ближче до обійстя Наполійонів, тим праведне діло, за яке готові були життя покласти, якось блякло, втрачало свій смисл… Рішучість і гнів теж губились десь по вулицях, а натомість явився злодійкуватий страх: а що станеться, коли, упаси Божіньку, за ворожінням її упіймає старий Наполійонище! Отоді і Фіскарошка, і Танкістка воістину позаздрять смертникам за їх миттєву, а, отже, і легку смерть! Коли ж дійшли до двору діда Петра, бабу страх уже взагалі сьомим потом облив. На щастя, в обійсті було справді пусто. Двері, вікна зачинені — видно, сімейство Наполійонів із світанку гарцювало з косами і мотиками на сінокосах і в полях.

Фіскарошка тихенько привідчинила хвіртку, штовхнула Танкістку попереду себе:

— Іди, іди, небожко, — шепнула козі на вухо баба, — якшто щось, уповімо, що ти заблудилася…

Далі, злодійкувато озираючись, вихопила з-під пахви полотняний мішечок і хутко почала розкидувати довкола хати сухі жаби… При цьому постійно повторювала:

Згиньте, нечисті, всі до лаби, Як в сухім болоті жаби, Летіть у темні хащі, бездонні збини. Й лишіться нашої дитини…

— А што ти туйки робиш, босорканьо коростава?! — зненацька громом пролунав голос старого Наполійона — із в’язанкою трави він несподівано явився із-за хліва.

Якби у цю мить луснули навпіл небеса і кригами почали падати на голову Фіскарошки, достоту менше б вразила така картина, аніж з’ява діда. Її бідне серце, як наполохана пострілом сорока, притьмом вирвалося із грудей і, йойкаючи, почало метатися над селом, волаючи про поміч. А далі, уже з підбитим крилом, серце знову шугонуло у груди, забилося десь у найглухіший куточок і лиш перелякано лупало перестрашеними очима. Із усього того баба скрикнула і гепнулася посеред двору на сідницю.

— Я звідаю, що ти робиш у моєму дворі, газдине широкая?! — гнівно перепитав дід.

— Мали би’сьте здоровлічко, сватику душевний, — почала оговтуватися баба… — Ми із Танкісткою ішли до цапа, а вона возьми та й забіжи у ваш двір…

Колихаючись, як суха лобода на вітрі, Фіскарошка встала і відразу схопила Танкістку за роги.

— А що, твоя коза найнялася уже робити у безпеку?

— Чому ся, сватику, так смішкуєте? — спробувала і собі посміхнутися Фіскарошка.

— А що тогди твоїй козі винюхувати у моєму дворі! — аж почорнів зі злості дід.

— Видати, родню зачула, — почала хутко відкланюватися баба, тягнучи за роги на вулицю Танкістку.

— Родню зачула? — перепитав дід. — Та ти, кисла свербигуско, хочеш уповісти, же я цап?!

І тут дід Наполійон скрутив носом, вдихнув повітря і глянув під ноги — по двору, вздовж хати, наче циганчата на пляжі, лежали розчепірені сухі жаби.

— А побили би тебе ясні громики! — аж заїкнувся од злості дід. — Та ти, босорканьо, серед білого дня мені ще й ворожиш?!

Розгніваний, намірився ногою бабі в сідницю. Проте Фіскарошка, як підсмалений горобець, підпорхнула і дід з усієї сили влупив чоботищем під хвіст козу Танкістку.

Неподалік нашого села знаходилась залізнична станція. Тут часто, особливо ночами, скаржачись на свою тяжку долю, заливалися плачами паровози. І так вони тужно, немов поранені слони, трубіли, що половина наших людей лишалася снів. Проте як заревіла після удару Наполійона коза Танкістка, мабуть, усі паровози, разом узяті, так страшно верещали тільки раз — у день смерті дорогого нянька усіх няньків світу, товариша Сталіна. Вона мчала вулицею попереду Фіскарошки і так дико мекала, що навіть сільські пси із переляку позабивалися у буди.

Дід Наполійон таки щедро почастував Танкістку: від удару у кози під хвостом видуло гулю завбільшки з кулачище. Від побаченої травми, а ще більше — усвідомлення того, що дорога цімборашка Танкістка постраждала через неї, Фіскарошка ледь не зомліла. Обполіскуючи від пережитого стресу обличчя над канавою, вона простогнала:

— Всьо! Всьо! Наполійонові капут! Я на старого дябла найду управу!

Із цими войовничими гаслами Фіскарошка рушила до влади, вірніше, сільради.

У стані неабиякого потрясіння Фіскарошці навіть небеса поетичні розверзлися і по дорозі склала гнівного вірша:

Нас тишчі, нас мільйони! Фрасова каріка вас возьме, Наполійони! Пропадете вшиткі, як псяча масть,