Астрід Ліндгрен - Расмус-волоцюга

поки натрапив на бакалійну крамничку. Крізь засклені двері він побачив, що всередині було чимало людей. Ну й добре. Доведеться трохи почекати, поки дійде його черга, і тим часом він почує, про що вони балакають. Тоді купить карамельок. І, сповнений надій, він відчинив двері крамнички.

А через кілька хвилин, уже сповнений жаху, прибіг до Оскара. Обличчя в нього було бліде, як крейда.

— Оскаре, біжімо! Негайно!

— Чому? Хіба в нас під хвостом запалена губка? Расмус розпачливо схопив його за руку.

— Оскаре, Анна-Стіна сказала ленсманові, що це ви напали на них!

Оскар витріщив очі і аж почервонів, так розсердився.

— Я? Вона ж зі мною незнайома, не знає навіть, як мене звати.

— Вона сказала, що в них був волоцюга, який грає на гармонії і водить із собою хлопця. А як почав грати, то зайшов у будинок, пригрозив їй та пані Гедберг пістолетом і взяв смарагдове намисто…

Оскар стукнув себе по лобі кулаком.

— Ото проява! Якби я спіймав її, то видушив би з її проклятого горла всю брехню, хай би знала. А пані Гедберг? Що вона каже?

— Люди в крамниці гадають, що вона помре. Вона не може сказати ані слова, просто лежить ні жива, ні мертва, і серце в неї ледь б’ється. Там тепер лікар.

Видно було, як на скронях в Оскара пульсували жили. Він був червоний з люті й ще раз стукнув себе кулаком по лобі.

— Гарна пригода, нічого не скажеш! Та дівка бреше, без сорому казка, а ленсман, звичайно, вірить кожному її слову.

Расмус нетерпляче смикнув його за рукав.

— Швидше тікаймо!

— Тікають тільки злодії, — сердито відповів Оскар. — Треба перестріти ту дівку на розі ленсманового будинку, і нехай вона мені у вічі скаже, коли зважиться, що грабіжник я.

У Расмуса на очах виступили сльози.

— Оскаре, ленсман забере вас. Ви самі казали, що він не вірить волоцюгам. А ще як ви зчините бучу, то…

Він замовк. Він не міг собі уявити, що буде, коли Оскар зчинить бучу.

Оскар теж не міг собі цього уявити. Його лють раптом ущухла. Він стояв з опущеними руками і вже здавався тільки засмученим і стурбованим.

— Ні, ти правду кажеш: якщо я піду до ленсмана, то мені клямка. Якщо я почну переконувати його, що то Лів і Ліандер пограбували стару, він тільки зарегоче так, Що аж дістане гикавку.

— А та проява брехатиме далі, — сказав Расмус. Оскар кивнув головою.

— Авжеж, бо пані Гедберг така хвора, що не зможе й слова сказати на мою оборону. Ні, якщо я піду до ленсмана, мені буде клямка.

Він схопив Расмуса за руку.

— Швидше тікаймо звідси, поки ще не пізно! Він квапливо потяг хлопця за собою вулицями.

— Аби тільки справді не було вже пізно, — мурмотів він.

Бо, мабуть, не так легко буде вибратися з містечка, де тепер кожен зверне увагу на волоцюгу з гармонією.

Та їм пощастило. Вони йшли бічними, безлюдними вуличками, обережно й швидко обминули всі рогатки, і ось уже перед ними простягся гостинець зі своїм пустельним привіллям.

— Ми тікаємо, наче пара подвійних убивць, — сказав Оскар, коли нарешті розтулив рота.

Расмус сповільнив ходу. Він був такий засапаний, що насилу спромігся сказати:

— А ви ж якраз зовсім невинні, Оскаре!

— Невинний, як наречена!

— І я також, — додав Расмус.

— Ти також, — погодився Оскар.

Він обернувся й сердито глянув на лихе містечко, червоні дахи якого тонули в літній зелені.

— Ніневія! Добре, що ми знов на дорозі.

Расмус від щирого серця погодився з ним. На дорозі не було ні грабіжників, ні бандитів, тут панував спокій, над канавами обабіч неї цвіли буркун і бутень, а з лук котився гарний солодкий запах конюшини. Сонце зникло, повітря було непорушне, ніби перед дощем. По небу статечно, мов кораблі на морі, пливли сірі купчасті хмари, а під ними в’юнилася дорога, порожня й самітна, скільки око сягало. Ген на обрії, де земля зустрічалася з хмарами, вона напевне вела просто в небо.

— Куди ми тепер ідемо? — спитав Расмус.

— У таке місце, де зможемо сховатися, — відповів Оскар. — Я певен, що такого ти ніколи не бачив.

Розділ дев’ятий

Едебю лежало біля моря. П’ять невеличких садиб, затиснутих у видолинку між пагорбами, таких самих сірих, як краєвид навколо. В них поєдналася сірість убогості й сірість старості. Тепер, коли літній день хилився до вечора й над виселком, де ніхто не жив, зависли дощові хмари, навіть море було сіре.

Сюди й прийшли наші волоцюги. Бо для того, хто хотів сховатися, кращого місця годі було й шукати. Тут не було людей, тут жили тільки пустка, тиша і сірість занедбаності.

— Куди звідси ділися люди, Оскаре? — спитав Расмус. — Ті, що мешкали в цих садибах?

Оскар сидів на пагорку. Він скинув черевики та шкарпетки й задоволено розминав пальці у вечірній прохолоді.

— Не інакше як цілою громадою подалися до Америки. Колись дуже давно.

— Вони не захотіли тут більше жити?

— Не захотіли, мабуть, надто сіро, убого й важко було їм у цих хатах. І, мабуть, надто мало риби було в морі. І надто мізерний урожай вони збирали на тих клаптиках поля, що мали.

Расмус кивнув головою. Він це добре розумів.

— Так, тяжко бути вбогому! Але яке в них було гарне місце! — мовив Расмус і схвально глянув униз на прозору воду, що хлюпала об кам’янистий берег. — Такого гарного місця для купання вони в Америці не матимуть.

— Чого ж, вони можуть купатися в найчистішому озері в Мінесоті, якщо вже змушені будуть купатися, — заперечив Оскар.

Расмус усміхнувся. «Найчистіше озеро в Мінесоті»! Як це гарно звучить. Він сам хотів би колись побачити його, те озеро. Та й інші озера, і гори, і річки, які тільки є на землі. Він намагався уявити собі, як ті люди ходили по Америці й довго шукали найчистішого озера в Мінесоті. Може, тоді вони згадували скелі, біля яких купалися вдома, й думали, чи мешкає хто в їхніх маленьких сіриххатах над морем.

— Я хочу глянути на їхнє житло, — сказав він і кинувся До найближчої хати. Він хотів перевірити, чи щось лишилося після тих, що поїхали до Мінесоти.

Крізь розбиту шибку Расмус зазирнув до вбогої маленької кухні з закуреними балками під стелею і чорною від сажі відкритою піччю. Подумати тільки, що хтозна-коли тут хтось готував їжу! Йому було шкода хат, у яких ніхто не живе. Всіма забуті, вони немов весь час чекають, що хтось прийде, розташується в них, запалить вогонь,