Роджер Желязни - Двір Хаосу

— Я вип'ю з вами, але не за це.

Вона налила.

— Це не має значення, — сказала вона. — Не зараз.

І поклала долоню на мою руку, коли різко передавала мені мою чашку.

Я взяв чашку і подивився на неї. Вона посміхнулася. Доторкнулась до краю моєї чашки своєю. Ми випили.

— Ходімо тепер в мій павільйон, — запропонувала вона, беручи мене за руку, — де ми приємно проведемо останні години.

— Спасибі, — відмовився я. — В інший час таке спокійне проведення часу було б прекрасним десертом до прекрасного обіду. На моє нещастя, я повинен продовжувати свій шлях. Обов'язок не дає спокою. Час летить, а у мене є завдання.

— Гаразд, — сказала вона, — це не так вже й важливо. І мені відмінно відомо все про ваше завдання. Що тепер теж не так вже й важливо.

— О? Повинен зізнатися, що я цілком очікував, що ви запросите мене на яку-небудь вечірку наодинці, і якщо я прийму запрошення, то буду через якийсь час, блідий і самотній, блукати по холодному схилу якої-небудь гори.

Вона розсміялася.

— А я повинна зізнатися, саме так і збиралася використати вас, Корвін. Однак, більше, проте, не маю такого наміру.

— Чому це?

Вона показала на наступаючу лінію спотворення її світу.

— Тепер немає потреби затримувати вас. За цією ознакою я бачу, що Двір переміг. Ніхто і ніщо не зможе щось зробити, щоб зупинити наступ Хаосу.

Я коротко здригнувся і вона знову наповнила чашки.

— Але я воліла б, щоб ви не чекали мене в цей час, — продовжувала вона. — Вона добереться до нас сюди за якісь години. Який найкращий спосіб провести цей останній час в суспільстві один одного? Немає ніякої потреби їхати навіть настільки недалеко, як до мого павільйону.

Я опустив голову і вона присунулася до мене. Якого біса! Жінка і пляшка (от як я по-моїх же словах хотів закінчити свої дні). Я пригубив вино. Вона, ймовірно, була права. І все ж я подумав про ту жінку в масці, яка заманила мене в пастку на Чорній Дорозі по шляху в Авалон.

Спершу я прийшов їй на допомогу, швидко піддався її неприродним чарам — А потім, коли маска її була знята, побачив, що за нею взагалі нічого не було. Я страшенно злякався в той час. Але щоб не ставати занадто філософським, у кожного є цілий набір масок для різних випадків. Я чув, як психологи роками люто нападали на них. І все-таки я зустрічав людей, які спершу справляли на мене сприятливе враження, людей, яких я згодом ненавидів, коли дізнавався, які вони під маскою. Іноді вони були, як та жінка — без будь-чого прикметного там. Я виявив, що маска іноді набагато прийнятніша, ніж її альтернатива. Та що там говорити… Ця дівчина, яку я притискав до себе, могла дійсно бути всередині чудовиськом. Ймовірно і була. А хіба більшість з нас ні? Я міг придумати і гірші способи піти з життя, якщо б захотів здатися на цьому етапі. Вона мені подобалася.

Я прикінчив своє вино. Вона зібралася налити мені ще, і я зупинив її руку. Вона підняла на мене погляд. Я посміхнувся, сказавши:

— Ви майже переконали мене, — потім я закрив їй очі чотирма поцілунками, щоб не порушити зачарування, відійшов і сів на Зірку.

— Прощайте, Дама.

Я попрямував на південь, коли гроза, бушуючи, сповзла в долину. Переді мною були нові гори і стежка вела до них. Небо все ще було в смужку — чорну і білу — і ці лінії, здавалося, тепер трохи рухалися. Загальним ефектом був як і раніше ефект сутінків, хоча в темних ділянках не світило ніяких зірок. Як і раніше вітерець, як і раніше аромати навколо мене і безмовність, і викривлені моноліти, і сріблясте листя, як і раніше вологе від роси і блискуче. Переді мною випливали рвані клапті туману. Я спробував працювати з суттю Відображень, але це було важко і я втомився. Нічого не відбулося. Я зачерпнув сили у Каменя, намагаючись передати також якусь частину його сили Зірці. Ми рухалися рівним кроком, поки, нарешті, земля перед нами не пішла на підйом, і ми почали рухатися до ще одного перевалу, більш рівного ніж той, на який ми вступили раніше. Я зупинився, оглянувся назад, напевно, вже третина долини перебувала під мерехтливою завісою цієї псевдогрози. Я подумав про Даму, про її озеро і її павільйон. Похитав головою і продовжив шлях.

Дорога ставала все крутіше, коли ми наближалися до перевалу, і ми уповільнили хід. Над головою білі річки в небі прийняли червонуватий відтінок, що став, поки ми їхали, ще темніший.

До того часу, коли я дістався до самого перевалу, весь світ здавався пофарбованим кров'ю. Коли я проїжджав по цьому широкому кам'янистому шляху, мене вдарив сильний вітер. Коли ми пробивалися проти нього, грунт під ногами став більш рівним, хоча ми все ще продовжували підніматися і я все ще не бачив, що за перевалом.

Коли я помчав, щось загриміло по скелях, ліворуч від мене. Я швидко подивився в той бік, але нічого не побачив. Я скинув це з рахунків, подумавши, що це впав камінь. Зірка раптом різко сіпнулася піді мною, випустила страшне іржання, різко повернула вправо, а потім почала валитися з ніг вліво.

Я стрибнув, очистивши сідло, і коли ми обоє впали, я побачив у правому плечі Зірки стрілу. Я покотився, вдарившись об землю, і коли я зупинився, то подивився туди, звідки вона повинна була прилетіти.

На вершині гребеня, в десяти метрах праворуч від мене стояла фігура з арбалетом. Він знову зводив зброю, готуючись до наступного пострілу.

Я знав, що не зможу вчасно дістатися до нього. Так що я взявся шукати камінь, розміром з кулак, знайшов такий біля підніжжя крутого схилу, і постарався не дати своїй люті перешкодити точності кидка. Вона не завадила, а навіть надала кидку деяку додаткову силу.

Камінь влучив йому в ліву руку, і він, видавши крик, упустив арбалет. Зброя брязнуло по камінню і приземлилося на іншій стороні стежки, майже навпроти мене.

— Сучий ти сину! — Заволав я. — Ти вбив мого коня! Я тобі голову за це відірву!

Перетинаючи стежку, я шукав найшвидший шлях до нього і побачив його зліва від себе. Я поспішив до нього і почав підніматися. Якусь мить після того, як освітлення і кут зору стали такими як треба, я розгледів людину, що зігнулася мало не навпіл, масажуючи собі руку. Це був Бранд. Волосся