Роджер Желязни - Двір Хаосу

Я міг розрізнити крізь неї лише самі смутні обриси гір. Я прицмокнув язиком Зірці, і ми рушили трохи швидше, піднімаючись по майже рівній ділянці, яка вела поміж двох, схожих на вежі, піків. Світ попереду все ще був етюдом в чорних, білих і сірих тонах, небо переді мною ділилося чередуванням смуг темряви і світла. Ми вийшли на перевал.

Я почав тремтіти. Мені хотілося натягнути поводи, відпочити, поїсти, покурити, пройтися пішки. І все ж я був занадто близько від грози, щоб потурати собі.

Стукіт копит Зірки луною віддавався по перевалу, де кам'яні стіни круто піднімалися вгору з обох сторін під цим зеброподібним небом. Я сподівався, що ці гори прорвуть цей грозовий фронт, хоча я відчував, що вони не зможуть. Це була не звичайна гроза і у мене виникло нудотне відчуття, що вона тягнулася всю дорогу назад, до самого Амбера, і що я потрапив би в її сильця і заблукав би у ній навік, якби не Камінь.

Коли я спостерігав за цим дивним небом, навколо мене, роблячи мій шлях яскравішим, почався буран з блідих кольорів. Повітря наповнився приємним ароматом. Грім у мене за спиною пом'якшав.

Світ був охоплений сутінковим відчуттям, під стать освітленню, і коли я вибрався з перевалу, я подивився вниз у долину химерної перспективи, з відстанями, непідвладними вимірам, наповнену шпилями і мінаретами, які відбивали місяцеподібне світло смугастого неба, нагадуючи ніч в Тир-на-Нготі, всіяну схожими на дзеркала озерами, порізану пропливаючими духами, з місцями, які видавались майже терасами, далі — природними та хвилястими, позбавленими всяких ознак проживання.

Я не вагався, а почав свій спуск. Грунт тут, піді мною, був крейдяний і блідий, як кістка. І чи не була ця непевна лінія Чорною Дорогою далеко ліворуч від мене? Я просто не міг розібрати.

Тепер я не поспішав, оскільки бачив, що Зірка втомилася. Якщо гроза насунеться не надто швидко, я відчував, що ми можемо відпочити поруч з одним з озер у долині внизу. Я і сам втомився і зголоднів.

По дорозі вниз я продовжував оглядатися, але не побачив ніяких людей, ніяких тварин. Вітер видав тихий, схожий на зітхання звук. Білі квіти заворушилися на пагонах поруч із стежкою, коли я дістався до нижніх рівнів, де починалося постійне листя. Озираючись, я побачив, що грозовий фронт все ще не перевалив через гірський хребет, хоча хмари за ним продовжували накопичуватися.

Я продовжував свій шлях вниз, в це дивне місце, квіти навколо мене давно перестали з'являтися, але в повітрі висів тонкий аромат. Не було ніяких звуків, крім видаваних мною самим, і постійним вітерцем, праворуч від мене. Всюди навколо мене виростали дивного вигляду скельні формації, які здавалися майже виліпленими у своїй чистоті ліній. Все ще дрейфували тумани. Волого іскрилися бліді трави.

Коли я слідував по стежці до зарослого лісом центру долини, перспективи навколо мене продовжували зміщуватися, перекошуючи відстані, викривляючи види. Фактично я звернув із стежки наліво, щоб наблизитися до того, що було схоже на найближче озеро, і коли я під'їжджав воно, здавалося, віддалялося. Однак, коли я, нарешті, дістався до нього, спішився і вмочив палець у воду, щоб спробувати на смак, вода виявилася крижаною, але солодкою.

Втомлений, я напився досхочу, розтягнувся, дивлячись, як пасеться Зірка, в той час, як я взявся за холодну закуску зі своєї сумки. Гроза все ще намагалася перебратися через гори. Я довго спостерігав за нею, гадаючи. Якщо батько зазнав невдачі, то це було гарчання Армагеддона і вся моя подорож була безглуздям. Думати так не приносило мені ніякої втіхи, тому що я знав, що мені доведеться продовжувати шлях, що б там не було. Але я нічого не міг з собою вдіяти. Я міг прибути до своєї мети, я міг побачити, як виграна битва, а потім побачити, як все буде зметено. Безглуздям… Ні. Не безглуздям. Я ж зроблю спробу і буду продовжувати намагатися до кінця. Цього буде достатньо, навіть якщо все буде втрачено. Все одно, чорт би побрав Бранда! За те, що посіяв у мені.

Звук кроків.

Я опинився в стійці, пригнувшись і повернувшись в тому напрямку, з рукою, яка в одну мить опинилася на руків'ї шпаги.

Я опинився віч-на-віч з жінкою — маленькою, одягненою в біле. У неї були довге темне волосся і дикуваті млосні очі, і вона посміхалася. Вона принесла плетену корзину, яку поставила між нами.

— Ви, мабуть, зголодніли, Лицар, — сказала вона на тари зі дивним акцентом. — Я побачила ваш приїзд і принесла вам це.

Я посміхнувся і прийняв більш нормальну стійку, сказавши:

— Дякую вам. Так, мене звуть Корвін, а вас?

— Дама, — відповіла вона.

Я скинув брову.

— Дякую вам, Дама. Ви зробили це місце своїм домом?

Вона кивнула й опустилася на коліна розкрити кошик.

— Так, мій павільйон знаходиться далі по березі озера, — вона показала головою на схід, у напрямку Чорної Дороги.

— Зрозуміло, — сказав я.

Їжа та вино в кошику виглядали справжніми, свіжими, апетитними, це було краще, ніж мій стіл мандрівника. Підозра, звичайно, було при мені.

— Ви розділите її зі мною? — Запитав я.

— Якщо бажаєте.

— Бажаю.

Вона розстелила тканину, всілася навпроти мене, дістала їжу з кошика і розклала її між нами. Потім вона сервірувала її, і швидко попробувала кожну страву. Я відчував себе при цьому трішки негідником, але тільки трішки. Це було дивне місце проживання для жінки, явно самотньої, яка просто очікує можливості прийти на допомогу першому ж незнайомцю, який підвернеться. Дара теж нагодувала мене при першій нашій зустрічі, а так як я наближався до кінця подорожі, я був ближче до місць, де ворог був сильний. Чорна Дорога була дуже близько, майже під рукою, і я кілька разів вловив, як Дама поглядала на Камінь.

Але це був досить приємний час і, обідаючи, ми краще познайомилися. Вона була ідеальною аудиторією, сміялася з усіх моїх жартів, змушувала мене базікати про себе. Вона більшу частину часу зберігала очної контакт, і наші пальці зустрічалися якось всякий раз, коли щось передавалося. Якщо мене якимось чином обманювали, то вона робила це дуже люб'язно.

Поки ми обідали і базікали, я продовжував поглядати за просуванням цього здавалося, непохитного грозового фронту. Нарешті, він пішов грудьми на гірський хребет і перевалив його. Він почав повільний спуск по гірському схилу.

Очищаючи скатертину, Дама побачила напрямок мого погляду й кивнула.

— Так, вона насувається, — сказала вона, укладаючи в корзину останні столові прилади і сідаючи поруч зі мною, Принісши пляшку і наші чашки. —