Юліан Семенов - Аукціон

— Дотягнемо… Он Уїнстон майже сотню прожив, а коньяк пив і сигарети курив.

— То він же, Петю, у минулому столітті народився, коли молоко було коров’яче, а не порошкове.

— Правильно, але ж пеніциліну не було, від грипу люди помирали, як мухи.

У двері постукали, Петро спитав:

— Хто?!

Відповіли по-французьки; господи, подумав Ростопчин, я ж у Ніцці, на російському кладовищі, лишилося тут одноплемінників усього чоловік з десять, а відчуття таке, наче в Загорську, який же дивний світ, який незбагненний…

Приїхали туристи з Бельгії; їм сказали, що е російське кладовище, просять показати, обіцяють п’ятдесят франків за екскурсію; Петро відповів, що зайнятий, за гроші історії не розповідає, а тільки тоді, коли відчує потребу; запропонував самим прогулятись, а якщо мови не знають, то нехай надалі беруть з собою словники, та й російську не гріх учити, не остання мова на землі…

Випровадивши галасливих бельгійців дивитися могили аристократів, він повернувся до столу, й сказав:

— Виходить, тільки в нас, у православ’ї, єднання й братство, тільки наша православна церква завжди була сама собою…

— Та годі тобі, — поморщився Ростопчин. — Нема чого вдавати з себе богообранця, всі одним миром мазані… Про Никона чув?

— Це про якого? Про стародавнього?

— Та не такого вже й стародавнього… Розкол звідки пішов? Від чого?

— Від англійця, — відповів Петя впевнено.

— Від англійця, — повторив, зітхнувши, Ростопчин. — Нещасні ми люди, Петю. Коли щось не так, зразу шукаємо, на кого провину звалити: а себе винуватими ні в чому не хочемо визнати…

— А хто себе хоче винуватим визнати? — заперечив Петя. — Може, американець? Чи німець? А тутешні люди?! Вони за свою правоту повісяться.

— Американець найчастіше свою неправоту визнавав, Петю. Вони за часів Рузвельта визнали багато своїх помилок, на тому й вистояли… А ми? Мені ж мамочка, покійниця, розповідала, як усі один одному шепотіли, що Побєдоносцев Росію душить, цариця психопатка, тільки чаклунам вірить, що Росією править корумпована банда, але ж шепотіли, Петрику, а вголос славословили! Спробуй зачепити — на дибу! Слався, ура, не чіпай! От і відбувся сімнадцятий рік, коли вибухнуло зсередини… А ти про наше православне єднання… Дурниці це, Петю. Давно вже немає єдності, від Никона ще, від наших обновленців, які хотіли наблизити віру до народу, зробити її з незрозумілої догми храмом людським… Та не відразу піднялися наші дрімучі, хто за букву чіпляється, кому думка страшна, звідки тоді старообрядці з’явилися на Русі? А «безпопівці»? Через сто років докотився західноєвропейський протест проти темноти папських правителів і до нашої слов’янської матері. А вже потім невимовний жах, — скопці, різки… Такого ніде не було, в жодній християнській країні. А чому? Відповідай-но мені, добрий чоловіче? Не відповіси… Ніхто не хоче відповідати, боїмося себе образити, не хочемо в дзеркало глянути… Гаразд, Петю, давай помолимося мовчки, щоб і наступного року нам з тобою разом цей день відзначити. Доглядай могили, як і раніше.

Ростопчин дав Петі банкноту вартістю п’ятсот франків і, не прощаючись, пішов до орендованого «фіатика»; через п’ятнадцять хвилин був у аеропорту, а через дві години приїхав у свій замок над озером, у Цюріху.

Дворецький сказав, що прилетів Шаляпін, Федір Федорович, відпочиває в тій кімнаті, де завжди зупиняється; недобре себе відчув у дорозі, від обіду відмовився.

«Господи, — подумав Ростопчин, — оце так щастя! Коли про когось і можна було мріяти, то лише про нього! Як же добре він зробив, що приїхав, не забув про мій день!»

— Будь ласка, Шарль, накрийте на стіл там, де камін, до телефону не кличте, Федір Федорович любить птицю, нехай приготують фазана, запитайте на кухні, чи встигнуть? Тільки замочити треба не в білому вині, а в червоному, набагато смачніше…

Потім він піднявся до себе, прийняв ванну, як-не-як, намотав за добу більше тисячі кілометрів, узяв аспірин (дивні тут люди, надзвичайно тенденційні, подумав він, «узяв літак», «узяв метро», «узяв аспірин». Все беруть, беруть, коли ж віддати встигнуть?!), закапав в очі мультивітаміни (все-таки брехня прекрасна, добре відомо, що ці краплі зовсім не мультивітаміни, а збуджуючий засіб, вид наркотика, можна взяти тільки, коли припише лікар) і заходився переодягатись до вечері…

— Ох, Женю, — пророкотів Федір Федорович, відкинувшись спиною до великого каміна, складеного з сірого граніту, стиль Кастілії чи північної Шотландії кінця минулого століття, — яке щастя бути безпам’ятним, не знати, скільки нам років, не відати, де наші рідні. Якби пам’ятати лише радісне, якби забути, де тепер наші батьки, друзі, подруги…

— У тебе яка пора найщасливіша?

— Дитинство, звичайно ж… та й у кожного так. Згадай, як Лев Миколайович писав про чарівну зелену паличку, про брата Миколеньку, про доброго Карла Івановича… «Гутен морген[10], Карл Іванович», за однією фразою весь дух минулої епохи постає, з її спокоєм, неквапливістю, топленими вершками, самоварами на затишних верандах під гасовою лампою… До речі, ти знаєш, чому солов’ї вночі співають?

— Ні.

— О, це дивовижно… Вони, бач, заливаються, бо непокояться, аби самочка не заснула, розважають її, поки вона пташенят висиджує, а то ненароком випаде сонна з гнізда, тоді кінець, загибель роду, катастрофа…

— Та невже?!

— Уяви собі, абсолютна правда. Мені один ботанік казав у Римі, чимось на Дон Кіхота схожий, а втім, усі хороші ботаніки на нього схожі. А в тебе, до речі, яка пора найщасливіша?

— Старість, — Ростопчин зітхнув, але одразу примусив себе всміхнутися; не міг терпіти, коли його настрій передавався іншому, тим паче Федір Федорович приїхав без нагадувань, дуже зворушливо, все пам’ятає, голубчик; з найрідніших один він лишився на всьому білому світі; хазяїн «Максима» преставився, правда, на десятому десятку; Юсупова немає, обличчя Рахманінова й Буніна почав забувати, страшно…

— Ах, облиш, Євгенію, годі.. Не вірю… Дитинство в кожного — щастя…

— Федоре, але ж ти в дитинстві не голодував! А я вволю наївся лише років у сорок п’ять, коли розкрутив діло. Смішно: розбагатівши, я, звичайно, взяв собі особистого лікаря, і перше, що той зробив, — приписав мені найжорсткішу дієту: молоко, сир, шматочок хліба з висівок і фрукти. А я ж у молодості мріяв про великі шматки м’яса, що шкварчало на сковорідці, юшку, про яку мамочка розповідала, коли спершу курку варять, потім у цей бульйон кидають йоржа з щукою, а вже після цього, відцідивши, закладають стерлядь; царська юшка; і неодмінно п’ятдесят грамів горілки в неї, саме так варили на Волзі…

— Щось батько мені про таку обжерливість не казав, Женю… Хоч бурлак, може, не знав, перхебс[11]…

— Спочатку бурлак, — усміхнувся