Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

біле, добро і зло уживається в ньому поряд. Сухий, педантичний латиніст більше, мабуть, інтонацією, ніж словами, виливав свою любов до світу й ніби складав коротенький звіт про свою діяльність. Сьогодні ми назвали б це лагідною, необразливою для промовця самокритикою.

— То що мені з вами робити? Мені вже нема чого робити. Як тільки зацвітуть каштани, то й науці кінець.

Селянин, той мусить поспішати, щоб зорати й засіяти поле, а вчитель не може змагатися з каштанами й сонцем.

То мені вже нема чого з вами робити. Кому на той рік доведеться в карцері сидіти, той його все одно не мине.

Тут нічого вже не вдієш, такий світ, такий і вчитель. Не всі ж геніальні. Так от, я мушу вас повести на прогулянку до лісу, бо в цих стінах ви знудитеся, спаритесь тут, за партами. То як, хочете чи ні?

Він лукаво мружив очі. Ха-ха! Ну й жартун!

За два чи три дні ми вирушили до лісу. Вся гімназія.

Спершу йшли начебто рядами, а потім, уже за містом, безладною юрбою. Вчителькам і вчителям це було, мабуть, на руку, бо вони могли розійтися парами, не привертаючи до себе уваги. Сп’янівши від повітря, вони скинули з себе оту звичну суворість, стали схожі на звичайних людей, навіть понижчали. Все це не могло не вплинути на Ванду. В лісі парочки горнулись одне до одного, то збігали на пагорки, то спускалися вниз. Чисто тобі їзда возом без ресор по вибалках. І зітхання, зітхання без кінця. Всі до нестями захоплювалися грою барв. Які витончені узори!

Дівчата пірнали в буйні зелені зарості і мліли перед досконалістю витворів природи. Ах, яка розкіш! Верховіття колихнув різкий порив вітру — там він володар. Помалу гурточки розтікались по лісі, як весняні струмки.

Законовчитель, здоровань заввишки з дерево, десь подівся.

Напевно, і француженка з ним. Ванда також милувалась чарами природи. Розтулила рот, облизала губи і глянула на мене, вона вбирала в себе навколишню неземну красу потроху, краплю по краплі, мов п’янкий напій крізь соломинку. Боялась порушити ідеальну гармонію всесвіту — її творили живлюще повітря, свіжість молодих ялинок, веселий щебет пташок, співзвучний з ритмом її серця.

І яка в усьому незайманість! Ванда сама себе переконала, що природа вабить людину чистотою.

Отак почалися наші з Вандою прогулянки до лісу.

Щоразу вона зважувалась на це після деякого вагання. На узліссі закручувала коси у вузол. Це надавало їй вигляду дорослої жінки. Дедалі частіше наші руки ненароком стикалися, і ми вже не відсмикували їх. Проте своєю поведінкою вона все ще нагадувала людину, яка щосили опирається своїй долі. Вона була серйозна, стримана, самим добором слів підкреслювала, що не забуває про ту шляхетну місію, яку взяла на себе. А я з перших же днів, та й потім, коли вже все в нас було добре, хоч ми й не перестали сваритись, частенько, сам того не помічаючи, благально простягнув руки. От-от зловлю свою надію і вже не випущу. Не зникай з мого життя, не спустошуй його…

Ми обговорювали світові проблеми. Світ нікчемний і потворний. «Щебетушка» реагувала на все дуже серйозно (це спочатку, перед самоспаленням під сосною, на вершечку якої вмостилась білка…).

Серце линуло до серця. І раптом удар: Іспанія. Свободу там придушено, запроваджено «порядок». Ніхто вже не перешкоджає вірити в бога, навпаки — тепер примушують вірити в бога. Отака-то правда. А яка наша участь у цьому? Ніякої. Ми про це не говорили, але страждали від того, що марнували час і почуття.

Ванда вчасно помітила, що ми обкрадаємо себе, вдаючи, ніби нас досі серйозно цікавлять «виховні» теми.

Потроху встановилося мовчазне перемир’я. Ми припинили розмови про недосконалість світу, про вади суспільства, моя дівчина пожвавішала, і личко її сяяло вродою, прихованою від інших людей.

Всоте вклонявся нам ліс. Від лісового повітря паморочилась голова.

Після школи часу звичайно залишалось обмаль. Ми ганяли по лісі, як діти, бавились, як діти. Підіймались на пагорки й називали їх горами, а невеличкі улоговини — прірвами. Це збуджувало нашу фантазію, і ми малювали собі якийсь новий, ідеальний світ. Але обоє уявляли його по-різному. Коли йшлося про ідеали, я з гіркотою говорив про те зло, яке панує навколо нас. Про яке ідеальне суспільство може бути мова, якщо навіть брат стріляє в брата, захищаючи цей несправедливий, жорстокий світ.

— Та досить про це. Потім поговоримо.

— Добре, на сьогодні досить. Головне — виконувати свій обов’язок перед богом, тоді все буде гаразд.

Що ж ти, дівчино, знала про обов’язок? Про який обов’язок? Ти вважала, що виконала свій обов’язок: той, хто корився, брудний; той, хто жив у бруді, п’яниця, — той, хто напивався, хоч і пив куди менше, ніж можновладці й багатії. Чи знала ти ту істину, що насправді брудний і грішний тільки той, хто обжирається, хто купається в розкошах?

Чи знала ти про попереднього директора гімназії Руса, якого всі вважали за взірець моралі і якого зняли невдовзі після травневого перевороту[16]? Чи знала ти, що селянин міг купити в нього атестат зрілості для свого сина за віз пшениці? Ти казала: ми повинні бути чистими, як сонце! І та пшениця теж була дуже чиста, без куколю.

У цій пекельній коловерті почуттів з змагань нарешті одного вечора, коли ти, зачарована співом пташок і сяйвом зір, загубилась десь між землею і небом, ми з тобою зустрілись посередині — устами. Уста — два полюси. Вам це знайоме? Знайоме… Удар блискавки. Я неначе попав у вогненну піч. Лісова стежка шугнула під саме небо.

Коротка перерва. Я розчісував Вандине волосся, між пальцями мигтіли відблиски місячного сяйва. Ви знаєте це, знаєте…

А дальшу нашу історію теж знаєте. Опівночі я проводжав Ванду до самого дому, хоч вона благала, щоб я вертався з залізничного переїзду. Мовляв, сама добереться додому, точніше, на квартиру до Зоськи. Вона стягала плащик з плечей і дбайливо вкривала мене полою, хоч було й тепло. Гули рейки, поїзд набирав швидкість, іскри роєм вилітали з труби паровозика, і можна було подумати, що в темряві мчить якась велетенська машина. «Стрибай, стрибай! Коли ж ти додому потрапиш?» Раз я послухав її, то мало ноги не позбувся, пробуючи вискочити з вагона на ходу. Розігнавшись, зачепився за стовпчик і на весь зріст простягся на стежці, що бігла вздовж колії.

Я з жахом дивився, як незліченні сталеві леза коліс сунуть по рейках. Рейки стогнали.

Цей випадок я сприйняв як пересторогу