Габріеле д'Аннунціо - Насолода

прозорих очах спалахує полум’я першої ніжності, не знав найвищого блаженства. Потім жодна мить радості не зрівняється з цією.

Елена запитала, коли розмова навколо них пожвавішала:

– Ви залишитеся в Римі на всю зиму?

– На всю зиму й надалі, – відповів Андреа, для якого це просте запитання ховало в собі обіцянку кохання.

– То ви маєте дім?

– Дім Дзуккарі: domus aurea.[79]

– На Трінітá-деї-Монті? Та ви щасливець!

– Чому?

– Бо живете в такому місці, яке мені дуже до вподоби.

– Кажуть, що там зібрана, як коштовності у вазі, вся найвища окраса Рима?

– Це правда! Між обеліском Трінітá[80] й колоною Кончецйоне[81] тріпоче в знак обітниці моє католицьке й поганське серце.

Сказавши цю фразу, вона засміялася. У нього був готовий мадригал про тріпотливе серце; але він про нього не згадав, бо йому не хотілося продовжувати діалог у цьому фальшивому й легковажному тоні й розтрачувати в такий спосіб свою втіху. Він замовк.

Вона на мить замислилася. Потім знову включилася в загальну розмову, ще з більшою жвавістю, щедро роздаючи слова й сміх, виблискуючи зубами та дотепами. Донна Франческа підколола княгиню Ферентіно, досить тонко натякнувши на її лесбіянську пригоду з Джованеллою Дадді.

– До речі, Ферентіно оголосила, що на Богоявлення вона матиме ще одну здобич своєї доброчинності, – сказав барон д’Ізола. – Ви ще нічого про це не знаєте?

– Я патронеса, – відповіла Елена Муті.

– Ви таки дорогоцінна патронеса, – втрутився до розмови дон Філіп дель Монте, сорокарічний чоловік, майже зовсім лисий, автор витончених епіграм, який носив на обличчі своєрідну сократівську маску, праве око в нього змінювалося од різних виразів, а ліве крізь монокль завжди залишалося нерухомим і майже осклілим, так ніби одне слугувало для того, щоб виражати, а друге – щоб бачити. – На травневому ярмарку ви нагребли купу грошей.

– О, травневий ярмарок! Яка дурниця! – вигукнула маркіза д’Ателета.

А що слуги саме налили холодне шампанське, то вона додала:

– Ти пам’ятаєш, Елено? Наші місця були поряд.

– П’ять луїдорів за ковток! П’ять луїдорів за шматок! – викрикнув дон Філіп ді Монте, жартома наслідуючи голос аукціоніста.

Муті й д’Ателета засміялися.

– Усе було справді так. Ви добре впоралися з роллю, Філіпе, – сказала донна Франческа. – Шкода, що вас там не було, кузене. За п’ять луїдорів ви з’їли б там фрукт, надкушений мною, а ще за п’ять луїдорів випили б шампанське з пригорщі Елени.

– Який скандал! – урвала її баронеса д’Ізола, скорчивши злякану гримасу.

– Облиш, Марі! А ти хіба не продавала за один луїдор сигарети, які спершу закурила й обслинила? – запитала її донна Франческа, не переставши сміятися.

– А я бачив дещо краще, – сказав дон Філіп. – Леонетто Ланца купив у графині Луколі, – не знаю вже за скільки, – гаванську сигару, яку вона спершу тримала під пахвою…

– Та невже? – з комічним виразом знову урвала його маленька баронеса.

– Кожна дія доброчинності свята, – проголосила маркіза. – Я виторгувала за надкушені фрукти близько двохсот луїдорів.

– А ви? – запитав Андреа Спереллі в Муті, силувано всміхаючись. – Що ви зібрали своєю пригорщею?

– Десь двісті сімдесят луїдорів.

Так жартували всі, крім маркіза. То був уже старий чоловік, вражений невиліковною глухотою, ретельно напомаджений, пофарбований у русявий колір, штучний від голови до ніг. Він здавався одним із тих персонажів, яких можна бачити в музеях воскових фігур. Раз у раз, і майже завжди недоречно, він хихотів сухим смішком, схожим на скрипіння іржавого пристрою, захованого у нього всередині.

– Але на певному етапі ціна надкушеного яблука піднялася до десяти луїдорів. Ви уявляєте? – додала Елена. – А в кінці вечора той пришелепуватий ґалеаццо Сечінаро запропонував мені банкноту в п’ятсот лір за те, щоб я витерла руки об його русяву бороду.

Фінал обіду був, як і завжди в домі д’Ателета, чудовим. Бо справжня розкіш столу знаходить вияв у десерті. Усі ці виняткові й рідкісні речі тішили не тільки смак, а й зір, із великим мистецтвом розкладені на кришталевих тарелях, прикрашених сріблом. Гірлянди, сплетені з камелій і фіалок, вигиналися між канделябрами вісімнадцятого сторіччя, обвитими виноградними лозами, між яких розкошували фавни та німфи. І фавни, і німфи, й інші граційні постаті цієї аркадської міфології, і всі ті Сильвандри, Філії й Розалінди на гобеленах, що висіли на стінах, оживляли своєю ніжністю сонячні кіферійські краї,[82] що так збуджували фантазію Антуана Ватто.[83]

Легке еротичне збудження, яке опановує душу наприкінці обіду, прикрашеного жінками й квітами, знаходило вияв у словах, у спогадах про той травневий ярмарок, де дами, підштовхувані палким суперництвом зібрати якнайбільшу суму за продаж усіляких дрібничок, приваблювали покупців із нечуваною зухвалістю.

– І ви погодилися? – запитав Андреа Спереллі в герцогині.

– Я пожертвувала свої руки на олтар доброчинності, – відповіла вона. – Адже сума зібраних мною грошей зросла ще на двадцять п’ять луїдорів!

– All the perfumes of Arabia will not sweeten this little hand…[84]

Він сміявся, повторюючи ці слова леді Макбет, але в глибині його душі виник неясний біль, страждання, якого він не міг чітко усвідомити, схоже на ревнощі. Несподівано йому здалося, що в поведінці Елени було щось надмірне й навіть догідливе, щось таке, що затьмарювало її величні манери шляхетної жінки. Певними інтонаціями свого голосу й сміху, жестами чи рисами поведінки, певними поглядами вона виражала почуття, близькі до надмірного, майже хтивого любострастя. Вона з дивовижною легкістю роздавала видиму насолоду своєї чарівності. Знову й знову, на перший погляд – цілком мимохіть, вона робила порух чи ставала в позу, або дивилася з таким виразом, які в алькові примусили б затремтіти коханця. Кожен, хто на неї дивився, міг би викрасти в неї іскру насолоди, міг би огорнути її нечистими прагненнями, міг би насолодитися її потаємними пестощами. Вона здавалася створеною лише для того, щоб розбуджувати кохання; і повітря, яким вона дихала, завжди палахкотіло жаданням, що витало навколо неї.

«Скільки чоловіків володіли нею? – подумав Андреа. – Скільки спогадів вона зберігає, тілесних і духовних?»

Серце йому стискалося, ніби на нього накотилася хвиля гіркоти, у глибині якої завжди клекотіла деспотична нетерпимість до будь-якого незаконного володіння жінкою, що була призначена йому. І він не міг відірвати погляду від рук Елени. З цих незрівнянних рук, ніжних і білих, ідеально прозорих, помережаних ледь видимими зеленаво-синіми венами; з цих долонь, трохи увігнутих і затінених трояндами, де хіромант знайшов би темні інтриги, – пили десятеро, п’ятнадцятеро, двадцятеро чоловіків, один за одним, за платню! Він бачив нахилені голови тих незнайомих чоловіків, бачив, як їхні губи всмоктують вино. Але ґалеаццо Сечінаро був одним