Габріеле д'Аннунціо - Насолода

мистецтві організації обідів. Вона приділяла більше уваги сервіровці столу, аніж власному туалетові. Винятковість її смаку знаходила вияв у всьому; вона була законодавицею мод у справі бенкетної елегантності. Її фантазії й витончені уявлення поширювалися на всі столи римського нобілітету. Саме тої зими вона запровадила моду розвішувати низку квітів угорі від одного канделябра до іншого. А також звичай ставити посеред різних келихів і чарок перед кожним гостем у переливчастій вазі молочного кольору з Мурано[76] одну-однісіньку орхідею.

– Дивовижна квітка, – сказала донна Елена Муті, взявши в руки скляну вазу й зблизька роздивляючись химерну орхідею кривавого кольору.

Вона мала голос із такими багатими відтінками, що навіть найвульгарніші слова та найзвичайнісінькі фрази набували в її устах якогось прихованого значення, якогось таємничого акценту і якоїсь нової грації. У схожий спосіб фригійський цар видобував золото з речей, до яких торкався руками.

– У ваших руках ця квітка справді стає символічною, – промовив Андреа, дивлячись на даму, яка в цій позі була гідна найвищого захвату.

Дама була вдягнена в сукню небесно-голубого кольору, досить блідого, поцяткованого сріблом, яке блищало під старовинним мереживом з Мурано, важко збагненного тону: білим з ледь помітним жовтуватим відтінком. Квітка, майже неприродна, наче народжена з чаклунства, погойдувалася на своєму стеблі, вийнята з крихкої ламкої вази, що її якийсь майстер виготовив, дмухнувши на розплавлений самоцвіт.

– Але я віддаю перевагу трояндам, – сказала Елена, ставлячи орхідею у вазу відстороненим рухом, який контрастував із її попередньою зацікавленістю.

Після цього вона включилася в загальну розмову. Донна Франческа розповідала про останній прийом у посольстві Австрії.

– Ти там бачила пані де Каен? – запитала Елена. – Вона була в сукні з жовтого тюлю, а на ній не знаю скільки колібрі з рубіновими очима. Така собі прегарна клітка з птахами, що там танцювала… А леді Улес ти бачила? На ній була сукня з білого тарлатану,[77] вся розмальована морськими водоростями та якимись червоними рибами, а поверх риб вона вдягла ще одну сукню з прозорого зеленавого серпанку… Ти не бачила її?

І після невеличкого пліткування вона засміялася веселим сміхом, аж затремтіло її підборіддя та ніздрі.

Слухаючи цю незрозумілу йому балаканину, Андреа вагався. Які фривольні або злостиві фрази злітали з тих самих вуст, що, промовивши найпростішу фразу, наповнювали його глибоким хвилюванням; вони злітали з тих самих вуст, які іноді в мовчанці здавалися йому губами Медузи Леонардо, людською квіткою душі, обожуваної полум’ям пристрасті й тривогою смерті. «Яка, зрештою, суть цієї істоти? Чи вона усвідомлює свої постійні метаморфози, чи непроникна навіть для самої себе, залишаючись поза власною таємницею? Скільки в її балаканині штучного, а скільки – спонтанного?» Потреба знати це проникала в його душу разом із тією насолодою, що огортала його завдяки близькій присутності жінки, в яку він уже закохувався. Сумна звичка все аналізувати постійно хвилювала його й не давала йому забутися; але кожна його спроба каралася, як цікавість Психеї, віддаленням кохання, затьмаренням улюбленого об’єкта, уриванням насолоди. «Хіба не краще було б щиро віддатися першому солодкому почуттю кохання?» Він бачив, як Елена пригубила вино, прозоре, як рідкий мед. Він знайшов серед келихів той, у який слуга налив таке саме вино, й випив його разом з Еленою. Обоє водночас поставили на стіл свої кришталеві келихи. Спільна дія примусила обох подивитись одне на одного. І погляд розпалив їх більше, аніж ковток.

– Ви не розмовляєте? – запитала його Елена, вдаючи легку безтурботність, яка трохи змінила її голос. – Про вас ходить слава як про знаменитого балакуна… Ну ж бо, жвавіше!

– Ох, кузене, кузене! – вигукнула донна Франческа з виразом жалю, в той час як дон Філіп дель Монте нашіптував щось їй на вухо.

Андреа засміявся.

– Кавалере Сакумі, ми з вами тут мовчуни! Стряхнімося!

Вузькі очі азіата зблиснули лукавством, почервонілі від того вина темно-червоного кольору, що забарвило його вилиці. До цієї миті він дивився на герцогиню ді Шерні з екстатичним виразом бонзи, який споглядає божество. Його широке обличчя, яке неначе зійшло з класичної сторінки великого художника-гумориста Окусаві, почервоніло, наче серпневий місяць між рядами квітів.

– Сакумі закоханий, – тихо сказав Андреа, нахиляючись до Елени.

– У кого?

– У вас. Хіба ви не зрозуміли?

– Ні.

– Подивіться на нього.

Елена обернулася. І закоханий погляд зніченого азіата спричинив на її вустах такий відвертий сміх, що той відчув себе ображеним і приниженим.

– Тримайте! – щоб компенсувати свій знущальний сміх, вона висмикнула з гірлянди білу камелію й кинула її посланцеві з Країни вранішнього сонця. – Бачите, я до вас ставлюся прихильно.

Азіат притулив камелію до губів у комічному жесті захвату.

– Ох, Сакумі, Сакумі! – вдала ображену маленька баронеса д’Ізола. – Отак ви мене зраджуєте!

Він пробурмотів кілька слів, ще густіше почервонівши. Усі не стримуючись засміялися, так ніби цього чужоземця запросили саме для того, щоб покепкувати з нього. Сміючись, Андреа обернувся до Муті.

Вона, трохи відхиливши голову назад, нишком спостерігала за ним із-під примружених повік одним із тих жіночих поглядів, які важко описати і які, можна сказати, всмоктують і спивають із чоловіка, який їм сподобався, усе, що в ньому є найприємнішого, найжаданішого, найпривабливішого, усе, що спричинило в ній ту інстинктивну екзальтацію, з якої починається пристрасть. Незвично довгі вії прикривали райдужну оболонку, нахилену під кутом; білок плавав наче в рідкому сяйві із голубим відтінком; і майже непомітне тремтіння рухало нижню повіку. Здавалося, промінь її погляду впав на вуста Андреа, як на щось дуже солодке.

Елена й справді захоплено дивилася на цей рот. Чистий за формою, яскравий своїми кольорами, припухлий від чуттєвості, з дещо жорстким виразом, коли залишався закритим, він був напрочуд схожий на вуста на портреті невідомого дворянина в галереї Борґезе, зібранні глибоких і таємничих творів мистецтва, чимало з яких нагадують про постать божественного Чезаре Борджіа, намальовану божественним Санціо.[78] Коли губи розкривалися для сміху, цей вираз зникав; і білі квадратні зуби, усі однакові, надзвичайно блискучі, освітлювали рот, свіжий і веселий, наче в малого хлопця.

Як тільки Андреа обернувся, Елена відвела погляд; але не так швидко, тож молодик встиг його перехопити. Його опанувала така бурхлива радість, що він відчув, як спалахнули його щоки. «Вона мене прагне! Вона мене хоче!» – подумав він у захваті, переконаний в тому, що вже здобув перемогу над рідкісною жінкою. А ще подумав: «Це задоволення, якого я ще ніколи не переживав». У жінок буває такий погляд, що його закоханий чоловік не може не ототожнити з цілковитим володінням її тілом. Той, хто не бачив, як у