Регіна Бретт - Будь дивом

він десь неподалік. Він відповів, що ні, але дуже хоче заробити трохи грошей. Я погодилась, а потім помітила, що в нього нема рукавичок, тоді як надворі було близько семи градусів морозу.

Коли хлопець почав чистити доріжку, я гукнула до чоловіка на другому поверсі:

— У хлопчика, який хоче почистити сніг, немає рукавиць. Можна дати йому твої — ті, яких ти не носиш?

— Авжеж, але не мої улюблені шкіряні, — гукнув у відповідь чоловік.

— Як щодо цих червоно-чорних? — я взяла пару грубих лижних рукавиць.

— Гаразд! — крикнув він, навіть не розчувши, що саме я сказала.

Я віддала хлопчикові рукавиці. Трохи згодом чоловік поцікавився, які саме. А коли я їх описала, він скривився.

— Ти віддала мої улюблені шкіряні?

Ой.

Я хвилювалася з добру годину, аж доки ми не зібралися кудись їхати. І коли вийшли з будинку, то побачили, що він досі чистить наш двір — а його руки в теплі.

Трапляються ситуації, коли ти не розумієш, чи варто щось комусь давати. Майже до кожного з моїх знайомих хоч раз у житті звертався чоловік, який просив п’ять доларів, бо в нього зламалася машина. Поблизу не було авто, а чоловік, отримавши гроші, продовжував просити знову і знову.

Як зрозуміти, коли і як треба допомагати людям? І який спосіб найкращий?

Одного разу я написала колонку про жінку, яку виселяли з дому. Читачі надіслали тисячі доларів — грошей було більш ніж досить, щоб сплатити за квартиру. Але згодом мені довелося відмовити десятьом людям, які просили про допомогу, сказавши, що не зможу розповісти в газеті їхні сумні історії. Їх було надто багато.

Нас усіх бомбардують проханнями про допомогу. Ви допомагаєте глобально чи на місцевому рівні? Робите пожертви для бідних людей, які живуть у Південній Африці або у вашому кварталі? Допомагаєте нужденним родичам чи незнайомцям?

Коли я віддала чоловікові рукавиці, він прочитав мені лекцію про Маймоніда. Цей великий середньовічний єврейський філософ визначив вісім рівнів пожертви, що ведуть до найвищої форми милосердя.

Давати, але неохоче. Давати усміхаючись, але менше, ніж можеш. Давати адекватну кількість, але тільки після того, як тебе про це попросили. Давати, перш ніж тебе попросили. Давати, коли не знаєш, хто цього потребує. Давати анонімно, щоб той, хто приймає дарунок, не знав, від кого це. Давати, коли той, хто дає, і той, хто отримує, не знають одне одного. Дарувати час, освіту або гроші, щоб той, хто це отримує, став самодостатньою особистістю. Дотримуватися старого прислів’я: «Навчи людину рибалити, і вона буде ситою протягом усього життя».

Отже, цілком може бути, що віддати рукавиці — то була не найгірша ідея. А якби то були мої рукавиці…

Моя подруга Сьюзан учила свого племінника мистецтва дарування так: на Різдво вона дала йому 100 доларів; половину цієї суми він міг залишити собі, а другу половину — віддати комусь іншому. У деяких церквах парафіянам видають по 100 доларів і просять знайти креативні способи дарування іншим.

Однієї неділі отець Чарлі Дідрік із католицької церкви святого Варнави в Нортфілді, штат Огайо, роздав 10 тисяч доларів. То були не церковні гроші — їх пожертвував один парафіянин, прочитавши книгу «Завдання Царства Небесного», що її написала подружня пара з Каліфорнії. Вони й самі роздали стодоларові банкноти сотні людей. І кожному казали, що це Божі гроші і їх потрібно інвестувати в Царство Небесне.

Отець Чарлі не знав, що трапиться, коли він відрядить свою паству на святу місію. Чи погодиться хоч хтось? Одного дня він просто поклав до кишені пачку стодоларових банкнот, щоб це з’ясувати.

— Зазвичай, коли люди бачать, як священик іде до кафедри, вони одразу думають, що він знову говоритиме про грошові пожертви, — сказав він парафіянам. — Але сьогодні все буде інакше.

Він помахав грішми в повітрі й попросив усіх присутніх піти і зробити щось творче в ім’я Господа. Діти смикали батьків за рукави, спонукаючи прийняти цей виклик. Утомлені матері схоплювалися зі своїх місць. Охочих було стільки, що гроші швидко скінчилися. Коли ж одна сім’я засмутилася, що вони не отримали завдання, чоловік, який сидів позаду, дістав із кишені сто доларів і дав їм. Ще один чоловік із Джорджії, який приїхав на хрестини, виписав чек на таку саму суму.

У результаті отець Чарлі того дня роздав 12 тисяч доларів. Він примножив гроші, перш ніж їх винесли за межі церкви. І що більше він намагався роздати, то більше йому доводилося роздавати. А за кілька тижнів парафіяни знову зібралися в церкві, щоб звітувати про те, на що витратили ці гроші.

Одна родина купила великі мішки для речей, пальта, ковдри, шапки та рукавички. Вони приготували бутерброди з ковбасою і поїхали до бідного району Клівленда, щоб віддати ці подарунки п’ятьом безхатченкам.

Інша родина влаштувала вдома званий вечір в італійському стилі на вісім персон. Під час вечері вони зібрали понад 2 тисячі доларів для місцевого хлопчика, який проходив реабілітацію після автомобільної аварії.

Ще одна жінка зібрала 1700 доларів для сирітського притулку. Інша перетворила свої 100 доларів на суму, якої вистачило на оплату шести операцій дітям із розщепленим піднебінням.

Група дівчат-скаутів зібрала 4 тисячі доларів для хлопчика, який дбав про свого хворого батька, та для бабусі, яка виховувала п’ятьох онуків.

Одна дівчинка пожертвувала свої гроші, щоб купити вечерю 55 безхатченкам на День подяки. Інша зібрала 1400 доларів, щоб створити фонд «Загадай бажання».

Жінка надіслала свої гроші ув’язненому, а той розділив їх між п’ятьма в’язнями, які не мали родичів, і вони змогли купити щось для себе.

Ще одна жінка купила свічки з ярличками «Надія», «Мир» і «Любов» та роздавала їх анонімно разом із картками, на яких були написані молитви. В однієї жінки, яка взяла гроші, через чотири дні діагностували рак грудей, і вона сказала, що це завдання допомогло їй зосередитися на життєвих випробуваннях інших людей. Вона зібрала 350 доларів у вигляді подарункових сертифікатів для матері-одиначки з 9-річним сином. Одна родина заповнила свій мікроавтобус підгузками, харчами та одягом і відвезла все це до дитячого притулку.

Незважаючи на те що всі ці люди використали гроші по-різному, усі вони дотримувались однієї думки: вони отримали більше, ніж віддали.

— Пам’ятаєте погляд вашої дитини на Різдво? — запитав один чоловік. — Так само на нас дивилися діти, яким ми дарували подарунки.

Усі ці люди були дуже щедрими, але коли я думаю про пожертви й подарунки, то найперше згадую хлопчика на ймення Ченс Райлі. Його мама дала йому таке ім’я (з англ. Chance — шанс), бо то був її останній шанс народити дівчинку.

17-річний Ченс, який тоді вчився у Водсвортській вищій школі, стриг овець на сільському ярмарку в Медіні, штат Огайо, коли раптом стався вибух. Старезна парова машина, яка стояла за 200 ярдів