Марек Краєвський - Голова Мінотавра

За брудними фасадами простягався небезпечний світ батярів. Деякі з них стояли в під’їздах невисоких будиночків на площі Більчевського, а з-під козирків їхніх кашкетів вилітали хмари тютюнового диму. Похмурі погляди супроводжували блискучий автомобіль. Окрім місця народження в цій частині міста, вони мали небагато спільного з веселим Щепцем, який розважав усю Польщу, передражнюючи свого товариша Тонця в радіопередачі «На веселій львівській хвилі». У їхніх обличчях було стільки ж веселощів, скільки отрути в сірниковій голівці.

«Шевроле» зупинився під Головним вокзалом. Попельський потиснув долоню Зарембі обома руками, вийшов у віхолу й зник за монументальним входом. Там він попрямував до каси й купив квитка на суботній потяг до Кракова й зворотний квиток на неділю. Заремба дивився на друга з-за шибки. Попельський не казав тому, куди його підвезти. Це було зайвим. Обом було відомо, яких ліків потребує комісар у моменти душевної бурі.

Потяг Краків — Львів, неділя 24 січня 1937 року,

друга година пополудні

Ці ліки вживала й інша особа — Ебергард Мокк. Але раніше йому довелося пройти докладний контроль особистих речей і зробити одну пересадку. Його кишені й багаж обшукали польські митники на кордоні в Хебзі, а заміна вагонів поїзда відбувалася в Мисловіцах, де закінчувалася лінія колишньої пруської Верхньосілезької залізниці. Мокк і решта пасажирів пересіли у вагони, що прямували до Кракова, а потім до Львова. Паровоз у цьому потязі, як з гордістю пояснив йому кондуктор, був надзвичайно швидким і сучасним, його навіть нагородили золотою медаллю на якійсь виставці в Парижі.

Уже через кілька хвилин Ебергардові здалося, що він опинився в зовсім іншому світі. Мокк стояв біля вікна й не міг надивуватися, споглядаючи вкриті стріхами хати, маленькі станційки, на яких стояли дерев’яні будки з вирізаними у дверях сердечками, та вродливих молодих жінок, що виходили на перон продавати тушковану капусту і чай. Мокк спокусився на смаковиті польські страви в Тшебіні, де потяг стояв довго, і купив у розчервонілої від морозу селянки бляшану миску, наповнену гарячою, запашною, густою капустою зі шкварками. Капуста смакувала йому так, що Мокк витер миску хлібом, викликавши цим в’їдливі зауваження своїх сусідів у вагоні першого класу. Це було подружжя середнього віку, яке вперто зверталося до Мокка французькою, незважаючи на те, що він відповідав їм на миґах. Подружжя зневажливо пирхало й вимовляло лише одне слово, яке страшенно дивувало Мокка. Бо вони називали його «швабом». На підставі чого ця пара гадала, що він народився у Швабії, Мокк ніяк не міг утямити. Тим більше, що його супутники не знали німецької й не могли відчути особливостей швабського діалекту. Намагався їх про це запитати, але вони тільки розсміялися. Отож він полишив будь-які спроби порозумітися із цими пихатими людьми, стояв у коридорі, курив і визирав у вікно. На станціях його увагу привертали передусім жиди, вбрані в характерні лапсердаки й круглі кашкети з козирком. Усі вони мали довгі бороди й нічим не нагадували своїх бреславських єдиноплемінників, які від німецьких співгромадян хіба що трохи різнилися зовнішнім виглядом. Тут, у Польщі, вони користувалися іншим одягом і мовою. Мокк знав, що це якийсь середньовічний німецький діалект, але ніколи раніше його не чув. Тож зараз він з величезною цікавістю слухав жидівських торговців на перонах. Їхні суперечки й сварки були для Мокка очевидним свідченням того, що він опинився в якійсь країні на межі Європи й Сходу, де живуть особливі люди, які розмовляють західною мовою, але жестикулюють так, наче перебувають десь на східному базарі.

За вікном вирувало життя навіть узимку, на морозі, думав він собі, а у вагоні комфортабельного експреса — шепотіння, ґречне щебетання й зарозумілість. Мокк неохоче подумав про те, що треба повернутися до купе, де вишукано вбраний пан щомиті цмокає пані в руку, а пані шкірить до нього свої малі кривуваті зубки й трясе головою. Глянув на годинника. Попереду було ще майже шість годин подорожі. Добре, що він узяв із собою «Ґолема», фантастичний роман Ґустава Майрінка. Доведеться ще пошукати купе, де пасажири виявляться не такими балакучими й дадуть можливість зосередитися.

Його думки матеріалізувалися швидше, аніж він того сподівався. Назустріч прямували двоє кондукторів, які трохи говорили німецькою й могли показати йому якесь вільне купе. Він радісно дивився на них, але коли ті наблизилися, почув те, від чого буквально остовпів і нічого не запитав про купе. Один із них назвав добре вже знайоме йому прізвище «комісар Попельський». Коли кондуктор повернув Моккові пробитий уже кілька разів квиток, той чемно, запитав його, боячись сполохати провісника надії:

— Ви сказали «комісар Попельський»?

— Так, — підтвердив здивований кондуктор. — Я сказав «комісар Попельський». Але не розумію, чому ви про це запитуєте.

— Поліцейський комісар Едвард Попельський зі Львова їде в цьому потязі? — Мокк ужив польську назву «Львув», бо «Лемберґа» польські кондуктори могли б не зрозуміти.

Мовчазний кондуктор ляснув по плечі того, що розмовляв із Мокком, і проказав щось по-польськи.

— Перепрошую, — сказав його співрозмовник, намагаючись обійти Мокка, — але в нас робота.

— Прошу вибачення, — Мокк витяг посвідчення. — Я німецький поліцейський і якраз їду до Львова, до мого колеги, комісара Едварда Попельського. Якщо він у цьому потязі, це було б чудово…

Кондуктори перезирнулися й знову перекинулися кількома словами шелесткою мовою, яку Мокк часто чув на базарі Ноймаркт у Бреслау. Він вирішив прискорити їхнє рішення й витяг з кишені два злотих, які йому дала з рештою польська селянка. Залізничник узяв монету, не вагаючись.

— Так, — відповів він. — Пан комісар Попельський, як завжди, займає салон разом зі своєю дочкою, панною Ритою. Вони тут, ходіть зі мною!

Мокк не вірив у власне щастя. Він ішов за кондуктором і радів. По-перше, він не залишатиметься приреченим на вишукане товариство, яке знущально підсміховується з нього, по-друге, познайомиться з людиною, з котрою, можливо, йому доведеться довго працювати, ще й матиме чудову нагоду пояснити непорозуміння під час їхньої розмови по телефону й обговорити ймовірні деталі слідства, якщо, звісно, Попельський захоче про це говорити при своїй дочці, панні Риті. Чоловіки зупинилися перед дверима салону.

— Кондуктор! — гукнув той, постукавши.

— Заходьте! — почувся з-за дверей гучний голос.

Кондуктор відчинив двері й доповів:

— Пане комісаре, який збіг обставин! Я зустрів вашого німецького колегу в коридорі!

Він відступив убік, щоб пропустити Мокка. Той побачив вишуканий салон, на стінах були шпалери в жовті й блакитні смужки. Вікна затуляли штори. Посередині, біля вікна, горіла слабенька лампочка. На столі стояла карафка із червоним вином, два келихи й срібна таця, із прикритими покришкою обідніми тарілками. На