Марек Краєвський - Голова Мінотавра

Я розшукаю вбивцю цієї польської дівчини не тому, що мені наказали ви, а тому, що це моя робота!

Із Моккової цигарки на блискучу стільницю впала купка попелу. Капітан відступив від столу, витяг з рота недопалок і жбурнув його на напастований паркет.

— І знаєте, що? — чавив він недокурок підошвою. — Цей Лемберґ аж ніяк не місто варварів. Комісар Попельський розмовляє німецькою краще за вас.

Львів, вівторок 19 січня 1937 року,

п’ята година пополудні

Ядзя Вайхендлер, яка вперше в житті перебувала в читальному залі бібліотеки Оссолінеум, сиділа над першим томом «Історії філософії» Владислава Татаркевича й нотувала в зошиті найважливіші факти про стоїків. У бібліотеці, якою могли користуватися лише студенти, гімназійні й університетські викладачі, вона опинилася завдяки протекції вчителя Седлачека. Спершу Ядзя цим пишалася, потім знітилася, а згодом до всього збайдужіла. Вона не могла зосередитися на стислих і влучних описах Хрисиппа й Зенона, бо вони видавалися їй страшенно нудними. Її погляд весь час ковзав по зелених столах, стелажах із книжками, постаті бібліотекаря у фіолетовому халаті й по засніжених деревах на горі Вроновських, яку було видно з вікна. Усе частіше її очі зупинялися на худорлявому студентові, що сидів напроти неї біля столу, із кількома томами «Урядового кур’єра» й читав так само неуважно, як і вона, з тією лише різницею, що його читво було зовсім іншим. Перед ним лежав «Кримінально-процесуальний кодекс» Бучми-Чаплінського. Панна Ядзя в душі сердилася на їхнього нудного вчителя латини Седлачека, який покарав її, загадавши написати реферат про стоїків, і розчулено згадувала вродливого молодого викладача, що вів уроки латинської мови на початку року.

У руках згорбленого бібліотекаря задзеленчав дзвоник на перерву. Вона полегшено зітхнула. Краєм ока зауважила, що студент крадькома придивляється до неї з-під козирка кашкета із чорним кантом. Вийшовши в коридор, вона міркувала, як іще більше зацікавити студента власною особою. Раптом перед нею з’явився чоловік, який звів нанівець усі її плани. Могутній, голомозий, у чорному вбранні, з котелком у руці. Ядзя відразу впізнала в ньому Едварда Попельського, батька її найкращої подруги Рити, якого вона бачила лише раз у житті, але досі не забула. Уже тоді, коли його разом з її власним батьком викликали до директора гімназії, він навіював на неї страх. Уявляла собі, що цей чоловік щодня на роботі зіштовхується з людьми, у яких уселився дибук[22], що ним її в дитинстві лякала бабуся.

— Добривечір, панно Ядвіґо, — проказав комісар низьким голосом, який лунав ніби з колодязя.

— Добрий вечір, — Ядзя вклонилася й опустила очі. Голос Попельського пройняв її до кісток.

— Чи можу я з вами поговорити? — він утупився в неї широко розплющеними очима. — Ось тут, біля столика з формулярами.

— Звичайно, пане комісаре, — пролепетала дівчина, глянувши на вказане місце. — Але там уже сидить якийсь чоловік…

— Цей чоловік — то мій колега з роботи, — Попельський легенько взяв її під худеньку руку. — Він буде присутнім під час нашої розмови. Обіцяю, що вона буде недовгою.

Ядзя кивнула головою й підійшла до столика, на якому лежали чисті бланки замовлень. Супутник Попельського підвівся, підняв капелюха й підсунув їй стільця. Дівчина подякувала. Від страху в неї трусилися ноги. Попельський сів на іншому стільці, підсунутому, як Ядзі здалося, підлеглим комісара. Це був опасистий чоловік із сивим розкуйовдженим волоссям і широким усміхненим обличчям. Він здався їй приємним. Зараз усі видавалися їй приємнішими за пана комісара, що вдивлявся в неї поглядом не зовсім нормальної людини.

— Мені все відомо, — пошепки промовив Попельський, схилившись над Ядзею. Від нього чути було тютюном і пряними пахощами одеколону. — Про те, що ти була з моєю дочкою в тому кублі на Замарстинівській, у компанії бандитів, волоцюг і повій. Знаю це не від Рити, а від одного з негідників, який вас там бачив. А твій батько, гадаю, нічого про це не знає, еге ж?

Він урвав, коли до столика підійшла студентка й узяла бланк замовлення. На Ядзиних очах блищали сльози.

— Твій батько нічого не знає, — продовжував Попельський. — І нічого не дізнається, якщо, — тут він підсунув їй свою візитку, — якщо повідомлятимеш мені про всі ваші подальші плани й наміри.

Гімназистка заплакала. Її ридання лунали в порожньому коридорі. Занепокоєний студент-юрист уважно стежив за цією сценою. Рушив у бік Попельського. Заремба спинив його й витяг посвідчення з орлом і лавровим вінком. Хлопець відскочив як обпечений. Попельський із Зарембою вийшли з будинку. Коли комісар припалював цигарку, йому дрижали руки.

— Едек, як ти таке міг зробити? Адже ця гімназистка від страху ледь не зімліла! — стурбовано мовив Заремба. — Ти знаєш, що ти щойно вчинив? Ти зробив з дівчати донощицю, розумієш? І позбавив свою дочку подруги! Ось, що ти зробив!

Попельський схопив Зарембу за плечі й притяг до себе.

— Вілеку, ти не розумієш, — його голос уривався й зараз не видався би панні Ядзі таким жахливим, — що ця потвора знову це вчинила й, здається, знову тут? Він загриз дівчину в Бреслау й повернувся сюди. Він загрожує всім дівчатам… І цій жидівці, і моїй Риті! Моїй Риті! Це чудовисько десь тут, між нами. — Він відвернувся й глянув на перехожих, галерею Любомирських і вузьку, темну вуличку, що провадила нагору до Цитаделі. — Може, він уже десь знову встромлює ікла в дівоче обличчя. Я не можу допустити цього!

Відштовхнув Зарембу й відійшов кілька кроків. А тоді розмахнувся й гепнув себе кулаком у стегно. На всю вулицю Оссолінських пролунало те, що Заремба, гімназійний товариш Попельського, чув від нього лише кілька разів у житті:

— Курва його мать!!!

Вигукнувши це, Попельський побіг назад до Оссолінеуму. Підійшов до столика, за яким ще недавно сиділа Ядзя Вайхендлер. Там і досі лежала його візитка. Попельський схопив її, подер навпіл, плюнув на неї й викинув у кошик для сміття.

Перш ніж сісти до «Шевроле», за кермом якого вже був Заремба, комісар зняв котелка й підійшов до низенької огорожі навколо бібліотеки. Узяв рукавичкою пригорщу снігу й поклав собі на голову та потилицю. А тоді сперся головою об залізні гостроконечні прути. Потім сів до машини. Заремба глянув на нього й запустив двигун. Обоє мовчали. Поїхали вулицею Коперника повз греко-католицьку семінарію, звернули на Леона Сапєги, біля добре знайомої будівлі поліції на Лонцького. Ліворуч проминули прегарну наріжну кам’яницю з великими напівкруглими балконами, у якій знаходилася відома квіткова крамниця Гелени Боднар, і попрямували далі, уздовж величної будівлі Політехніки. Проминули костел св. Терези, українську академічну гімназію й доїхали до св. Ельжбети.