Джен Сінсеро - Крутість тобі личить: як перестати сумніватися в собі й почати жити на повну

якнайдалі від людей із поверхневим мисленням і примітивними думками, почни спілкуватися з тими, які бачать необмежені можливості. Оточуй себе людьми, котрі працюють над своїми великими ідеями, котрі намагаються щось робити, щоби змінити світ на краще, і для яких немає нічого недосяжного.

Зроби свідомий вибір. І якщо ти не знаєш нікого з таким позитивним мисленням, вийди десь в люди і заведи нових друзів. Якщо ти зупинишся на думці «Не бачу тут ні однієї такої людини», то так і буде надалі й ти не матимеш упевненості, аби закликати їх у своє життя. Бо як ти робиш одну справу, так робиш і все інше. Вибирайся звідти, знайди людей, які змусять тебе почуватися так, ніби ти можеш стрибати вище голови. Чітко усвідом, кого хочеш зустріти, і сплануй, як із ними познайомитися. Вимагай від Усесвіту, щоби звів тебе з ними, обдумай, де вони можуть проводити час і чим займатися, та якось туди потрап. Бути серед натхненних, мрійливих ентузіастів, які живуть справжнім життям, — це один із найшвидших шляхів змінити власне життя.

6. ЛЮБИ СЕБЕ

Поки у тебе не з’явиться інша ідея.

Розділ 12. Організуй свій музичний гурт

У думках новачка є багато можливостей, але в думках фахівця їх лише кілька.

Сюнрю Судзукі,[29] японський дзен-монах, письменник, учитель, якого лагідно називали «Кривим Огірком»

Я знаю одну потужну цитату: «Молодість розтрачується в молоді роки». Але, гадаю, це лише певною мірою. Звичайно, є речі, які нам дійсно потрібні в підлітковому віці чи у двадцять. Окрім нашого страху та драматизму, приїздів поліції додому, ми все ще маємо дитячу схильність творити «просто так», але також у нас уже з’являється нова здатність дорослого робити великі речі в нашому житті. Додай до цього той факт, що ми ще не зморені безліччю своїх поразок і не дуже тямимо, що таке смерть, переважно думаючи, що вона приходить лише до інших людей. Можливо, ти, як колись і я, стрибаєш у своє життя по-ідіотському байдужим, не зважаючи на всі оті «а що, якщо раптом…».

Мушу зізнатися, раніше я зовсім не боялася багатьох речей, згадуючи які тепер, я сплю з увімкнутим світлом: я зависала в підозрілих місцях із якимись незрозумілими людьми, їздила зайцем у потягу, вживала таку дозу ЛСД за один раз, що її вистачило б на ціле село, ходила в пустелю без води та карти, лише з повною флягою джин-тоніку. Моїм пріоритетом у той час були веселощі, а про наслідки не виникало навіть думки.

Але я також пам’ятаю, як із головою занурювалася в якісь креативні проекти — і врешті-решт отримувала фантастичні результати. Ось чому мені дуже дивно чути від людей щось на кшталт: «Якби я мав тоді такий розум, як зараз, то навряд чи так вчинив би». То й добре, що не мав, бо інакше точно не досягнув би нічого із таким тупим ставленням. Сидів би зараз біля купи порожніх пивних бляшанок, скиглячи, що втратив свій шанс, і не здійснив би своєї мрії!

Проблема в тому, що, як тільки ми дорослішаємо і «мудрішаємо», то більшість із нас міняє життя, повне можливостей жити сповна, на його жалюгідну версію, яка має кілька градацій — від ледве терпимої до цілком гидкої. Такі люди переконані, що бути відповідальним = не мати розваг, заховати далеко відчуття захоплення від життя, яке ще є в молодості. Як тільки ми дорослішаємо, ми думаємо, що нам потрібно осісти і «реалістичніше» сприймати життя.

Як нудно.

Я не кажу про те, щоби бути безвідповідальним чи робити ті самі дурниці, що замолоду. Натомість говорю про свідоме життя з нашими мріями. І не важливо, на якому етапі життя ми зараз перебуваємо, ми не маємо залишатися посередньою людиною і сумніватися, що щось для нас недоступне чи негодяще.

Ми перебуватимемо у своїх тілах лише впродовж обмеженого часу, то чому б не відсвяткувати цієї пригоди? Не смійте ледве жевріти, чекаючи, поки життя скінчиться.

Ми всі маємо мріяти, бо наші мрії все ще доступні для нас. І що далі ми рухаємося своїм життям, то більше маємо робити свідомих спроб перебороти всю критику й осуд, а також виштовхати з голови всі страхи і брати участь у здійсненні своїх мрій, якими б недосяжними вони не здавалися. Ми повин­ні сфокусуватися на позитивних речах, а не на негативі, якого назбиралося за життя, і триматися цього напрямку попри всі труднощі. Й один із найкращих способів зробити це — знову повернутися до того стану, коли ми були дітьми. Я знаю, як неприйнятно, навіть дивно, це може звучати, але просто послухай мене ще хвилину.

Попри те, що зараз ти розумієш більше речей, ніж тоді, коли був молодшим, ти все ж можеш багато навчитися, згадавши, як ти жив і ставився до життя раніше. Пригадай: чи був колись час, коли ти почувався справді прекрасно? Ти робив щось просто тому, що тобі це подобалося, не турбуючись, яким буде результат? Чи були такі дні, коли ти не міг дочекатися ранку, щоби почати щось робити? Це може бути будь-що: коли ти був маленькою дитиною і бігав навколо з пов’язкою на оці, вдаючи пірата; чи коли у старших класах школи отримав статус клоуна за те, що, намагаючись зачарувати всіх жінок у дирекції, робив фейкові повідомлення через гучномовець; чи відчуття того літа, коли навчився грати на гітарі, не дивлячись на руки. Згадай той момент, коли життя тобі найбільше подобалося (якщо ти досі почуваєшся так само, залишайся на цій хвилі). Що ти можеш почерпнути з того досвіду?

Один із найзахопливіших і найцілеспрямованіших періодів у моєму житті був тоді, коли я співала і грала на гітарі в гурті із назвою «Кротч».[30] Я кажу «співала», «грала на гітарі» та «гурт» дуже образно, тому що ми у «Кротчі» не дуже переймалися тим, як навчитися грати на музичних інструментах, чи іншими дурницями в житті музиканта. Ми мали значно вищу мету — наприклад, розповідати голосно про наш гурт, а також бажання бачити своє відображення у вітринах, коли йшли по вулиці з гітарами.

Електричними гітарами.

Я організувала «Кротч» з однією подругою з роботи. Її звали Пола, і вона ніколи раніше не брала до рук гітари. А ще вона, як і я, не була здатною зрозуміти своє жіноче єство. Ми з Полою пишалися потужністю нашого стереообладнання, нашим фірмовим рукостисканням та здатністю перепити будь-кого за столом.

Ще у старших класах я ніби отримала ін’єкцію тестостерону. Поки чекала на своєчасну статеву зрілість, стала на добру голову вищою за всіх на цій землі, в тім числі за кожного хлопця у моїй школі. Ніхто з них ніколи мене нікуди не запрошував, але я могла обіграти їх у баскетбол і змусити сміятися. Тож замість того, щоби плакати над своєю поразкою, бо я не могла нікого з них спокусити, я стала однією з них.

Пола мала значно серйозніші проблеми. Вона була трохи злою на весь світ, як часто трапляється з високоінтелектуальними жінками, котрі мають тіло красуні з «Плейбоя» ще до тринадцяти років, але через певні обставини змушені жити в якомусь далекому селі на Півдні. Протягом перших кількох місяців, коли ми почали разом грати, вона обстригла своє довге чорне волосся та пофарбувалася в яскраво-червоний колір,