Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

Після розповіді майора про Ореста Березу, я почала уважніше придивлятися до свого вчителя та збагнула, що цей знедолений інтроверт, за чітким виконанням відповідальної справи, маскує жахливий внутрішній біль. Він наглухо замкнений у собі й гальмує будь-яку підтримку.

Та скоро допомога знадобилася мені. Цього разу через те, що закінчувалася третя доба безжального мовчання Захара. Раніше ми намагалися коротко спілкуватися хоч раз на день. Бувало Він міг приділити мені лише кілька хвилин та я знала, що мій чоловік живий.

А тепер телефон мов заклинило. Я розумію, що Коханий дуже зайнятий та написати кілька слів, аби я не втрачала розуму, він же може!

– Цимбал, ти мене чуєш взагалі? Що з тобою коїться? – скрикнув Орест і підчепив під лікоть та відтягнув від краю урвища, де я тримала в об’єктиві необхідний ракурс. Всім відомо, що Київщина має неоднорідний природний ландшафт та наразі я говорю про кратери від авіабомб. А Береза ще міцно тримає мене за руку й розтлумачує: – Хочеш зламати ноги чи голову, будь ласка, але без мене! Дивитися під ноги треба навіть коли захоплена роботою, особливо тепер. І взагалі, де ти літаєш?

– Десь поруч з Ним... З моїм Захаром довго немає зв’язку. Думати, працювати, дихати нормально не можу. Прошу, відчепись! – відповідаю йому й чую:

– Тепер ясно, чому я твій вчорашній набір слів не впізнав та на ходу переробляв. А сказати ніяк не можна було?

– Навіщо? Це мій біль. Тобі до нього байдуже, – обтрушую кросівки й штани та забираюся на сидіння авто.

– А ти стаєш зашкарублою колючкою. Для нашої роботи воно може інколи й добре, але хіба я тебе бездушності вчив? – ображено запитує гуру.

– Не ти, війна навчає. І наші репортажі. Спочатку думала збожеволію, але з кожним днем розповіді та жахливі факти всмоктуються всередину й залишають там чорні плями. Здається, що колись морок заповнить всю мене і я перестану існувати, як нормальна. А може полечу туди, де зараз Він...

– Що ти мелеш? Тобі сказали або показали Його мертвим? Чи це твої фантазії художника? – на перший погляд спокійно веде авто Береза, але я відчуваю його хвилювання. – Треба почекати, доки все проясниться. Може він десь у розвідку пішов? – Ні, то не його фах. Це вже твої фантазії, художнику. Не треба мене втішати, краще заткнись... – не витримую більше й закриваю обличчя руками та починаю ридати. Тоді Береза різко гальмує й підіймає на приміській дорозі купу пилюки. Він нахиляється лобом до рук на кермі й каже геть незвичним тоном:

– Якщо не можеться - поплач. Я й сам був таким. Але ж та бомба, що влучила в мій дім не залишила компромісів. Їх не стало в одну мить, я сподіваюся. А тобі просто необхідно набратися духу і все налагодиться. Скоро зателефонує твій Котик. О, вибач! Знущатися я не хотів.

Тепер мені здається, що «залишатися на плаву» не допоможе навіть крихітна Єва. Нещодавно Захар сказав мені, що коли з ним станеться непоправне, я повинна жити заради нашої доньки. Я пообіцяла та насправді розумію, що в мене не вистачить сил!

– Чим конкретно тобі допомогти? Кажи! – раптом наказує Орест, доки я дістаю з бардачка пачку вологих серветок.

– Якщо можна, поїхали до тата. Мама далеко, свекрусі казати страшно, бо вона кине свою поліклініку й відразу помчить шукати сина, де її точно вб'ють. Татко -єдиний розумний варіант. Тільки ж він несе варту на іншому кінці міста.

– Прийнято. Давно бажав познайомитися ще з одним ветераном афганської війни. Це тепер вона здається захопливою історією. А тоді наші пацани віддавали життя за чужу землю в той час, як грошовиті мішки заробляли на війні шалені статки. Куди їхати?

– На Варшавку, – хвацько даю напрямок і миттю набираю тата.

Він повинен бути на місці, хоч інколи треба щось підвезти або поїсти у найближчому кафе, де їх звикли смачно годувати.

Татко чекав на нас. Він страшенно зрадів мені та відразу повів до їхньої міцної землянки, яку тероборонівці називають бункером. А там став пригощати гостей домашнім сальцем і пирогами, що привезли волонтери з якогось села. Це щоб столиця знала, що всі ми разом на клятій війні та немає ні центру, ні окраїн.

Нахабні гості за цілий день так зголодніли, що запхали в себе половину смаколиків. Поруч з татом і вірним товаришем я почувалася набагато краще, тому з’явився апетит. Орест по ходу розпитав у ветерана-афганця що хотів, а потім виховано залишив дочку з батьком наодинці. Сказав, що піде послухати думки хлопців нагорі. – Ну, і чому заплакана? Що мій зять тобі наговорив? Хоча на нього це не схоже, – пригортає мене тато до грудей, а там так тепло й затишно, наче я знову маленька, вдома і навколо немає війни...

– В тому й справа, що він три дні мовчить! – заливаюся сльозами, як п’ятирічна.

– І що? Зайченя моє дурне, та впертий Сторожук ні за що не залишить тебе саму. Це я тобі як свідок усього вашого життя кажу. Просто перемістилися кудись, де не ловить. Доцю, ти ж сучасний журналіст і дружина захисника-героя. Тримайся гідно й роби свою справу. Рашисти бояться правдивого слова не менше за кулю. А парубок не сьогодні-завтра розгребе справи й зателефонує. Хай плачуть ті, що хочуть нашої землі!

Від усіх цих сердечних слів рідної людини мені стало набагато ліпше. Тато завжди вмів допомогти влучним словом. Але про іншу «дочку», я йому нічого не скажу! Він же любить її й досі сподівається, що заблуда схаменеться. Нащо додавати болю? Ми розпрощалися й Береза завіз мене додому, а сам звісно попрямував працювати до підвалу студії. Ні, в Ореста є куток у гуртожитку й купа сусідів. Але вони ніколи не замінять йому чернігівської квартири, де на нього чекали люблячі дружина і син.

Розділ 17. Добре й зле