Дмитро Терко - Альтернативні пригоди Буратіно, Дмитро Терко

Таємниці лялькового театру

Після того, як Тіно відправив повідомлення П'єру, він вирішив розпочати пошуки джерела походження інтернет-трафіка. Спершу треба знайти мережевий роутер. Озброївшись ліхтариком і прихвативши з собою золотого ключика, він прослідкував напрямок проводки, що виходила з кімнати. Пошук не зайняв і трьох хвилин: роутер знаходився майже під стелею при вході до коридорчика. Дістатись до нього з ходу не було можливості, оскільки висота стель в старовинному будинку була десь під 4,5 метра. – Пращури цінили повітря.

Отже, варіант з підключенням до веб-інтерфейсу відпадав. Одне тішило: Тіла до цього не має стосунку, це перше; по-друге, оскільки мова йде про точку Wi-Fi доступу, то це, ймовірно, не далі декількох сусідніх будинків. Доведеться вдатися до тріангуляції з використанням бази даних навколишнього оточення. Що, як колись було сказано, за сучасного розвитку справ на Заході, не становить проблеми. Google нам в поміч! Тіно вже був готовий прихопити свій планшет, як подумав, чи не варто продовжити своє дослідження цих лабетів? – І рушив вліво по коридору повз вбиральню до найтемнішого закутку. Промінь ліхтарика вихопив перші двері ліворуч, обмацуючи їх лутку згори до низу. Так, Тіла сюди явно не заходила. Дивись, скрізь "віковічне" павутиння. Цієї миті його права кишеня лляних джинсів наче спалахнула. Хлопець рефлекторно сунув руку і витяг з неї "майстер-ключ". Він сіяв. Придивився. Так ось воно що! Реагує! І з цими словами вставив ключа в замковий отвір. Повернув легенько, щоб не пошкодити. Почув легке клацання, і двері прочинились. Пахнуло нафталіном. "Магія! Я ж навіть ще не встиг до кінця провернути", подумав юнак, але через декілька секунд остраху тихо розсміявся: "Та це ж типовий імобілайзер! От стара хитрованка. Як зіграла: "золото – до золота"… А може, і сама не знала, що до чого". Пробіг променем по правому відкосу і повернув вмикач. Кімната освітилася.

Ви, читачу, напевно пам'ятаєте, яку красу побачив Буратіно, відімкнувши Золотим ключиком потаємні дверцята і спустившись донизу галереї. Так зараз картина була більш прозаїчна. Перед очима Тіно повстала височенька, наче ширма, добротна фасадна стіна з тих, що притаманні старовинним театральним облаштункам. По центру – наче сцена, по боках і зверху – три яруси прорізів, стилізованих під вікна. У "вікнах" і на підмостках – лялькові гардероби. Було цікаво. Хлопець підійшов ближче. Поверх костюмів персонажів було натягнуто чохли, треба думати, з целофану. Шар пилу не дозволяв їх розгледіти. Тіно ризикнув і легенько потягнув до себе центральний чохол: спершу з одного вбрання, потім – з другого. Йому майже вдалося не здійняти пилову куряву. Зачекав, поки пил спаде, і – мороз по шкірі, ледь не заплакав…

Це наче побачити себе в чарівному дзеркалі у дитинстві. – Перед очима були його дві улюблені ляльки – Арлетта і Арлекін. Саме ті ляльки, якими колись оперували його бабуся і дідусь. Ті, яких він ніколи не бачив, та про яких йому розповідали мама і татко. Це було символічно. Наш герой у смутку зачинив за собою двері і рушив у роздумах до своєї кімнати.

Дістав планшет, відкрив сторінку Google з WPS – Wi-Fi Positioning Systems і спустився на вулицю. Спершу пройшовся вниз до рогу Жилянської. Сигнал слабкий. Потім почав рух вгору, дійшов до Саксаганського. Тут явно краще. Перейшов на протилежний бік Тарасівської. Маємо максимум. Отже – будинок 28/63. По Саксаганського – 63/28. Сталінський ампір. До під'їзду не потрапиш. Треба зачекати на когось. Глянув час: чверть на тринадцяту – і не обід, і не вечеря. Караулити почну з часу. Зайду поки що у двір, під арку. Ух ти, тут же був мій дітсадок! Точно, он там внизу. Вже того флігеля немає… Пам'ятаю, як мене вперше сюди привели: шмарклі, сльози. Як я без мамусі? Скільки мені тоді було, мабуть, років три. Та ось побачив пісочника, а біля нього – дерев'яна вантажівка: із справжнім кермом і педалями. Вмостився в неї, завів двигун (під носом), кермую, "бібікаю", тисну на гальма. Зараз не до мами. Нащо шоферам мами, ми й самі можемо. Тут підходить такий собі один кругленький, на пів голови вище за мене, і командує: "А ну, вилазь. Хто дозволив?!" Вилажу і як штовхану його. – Бац, і я відкочуюсь, ледь не всівшись на попу. "Ти чого? Я тут головний, бо мій батько – управдом!" – "О, це так, так. "Управдом!" і я дивлюсь на височезну стіну протилежного будинку, уявляючи на ній кермо і не розуміючи, як же він рушає будинок зі свого місця? – Треба запитати маму. Оглядаюся, мами немає… На щастя, виходить вихователька, бере нас за руки і заводить в будівлю.

– "Давайте скоріш, вже перша година – спізнюємося на полуденок". Як звали того товстунчика? – Не пам'ятаю. Але ми поладнали. Та недовго довелось мені тут перебувати. Одного дня за мною прийшли якась "тьотя" і "дядя". Вони відвезли мене в інше місце – до Пуща-Водиці. Там був казковий триповерховий будинок і багато дітей. Я спитав, коли ж прийде мама? На це чоловік легенько ззаду поклав на мої плечі руки, а жінка присіла переді мною, і ми щепилися, наче граючись, пальцями. Дивлячись очі в очі, мовила: "Ніколи, синку. Вона з твоїм татком відлетіла на небко…" Так я і прожив в цьому теплому оточенні 15 років.

Дивлюсь на годинник: вже пів на другу. За спогадом час пролітає швидше. Чи варто заходити до того під'їзду? Навряд чи на очі потрапить дошка із списком мешканців. Маю надію зустріти знайоме прізвище – абсурд. Здогадуюсь лише про ім'я. Та якщо воно там і буде, то без номера телефону і e-mail. Саме вони мені і потрібні. Максимум, що я зміг би за сприятливих обставин – це встановити MAC-адресу роутера. Але визначити конфіденційну інформацію про його власника без зламу захищених баз даних неможливо. Я ж не "ламер" і тим паче не хакер. Так, так… Отже, звернусь до Сашка. Він профі. У-х-х! Ну і деньок. Тибетські монахи сказали б, що сьогодні на мене найшло просвітлення. Товстунчик Сашко! Скільки раз ми зустрічались з ним у справах, стільки раз він запитував мене, чи не бачились ми з ним раніше. Я завжди віджартовувався: "А як же, вчора". "Управдом". Зараз розвеселимось… Телефоную йому, розповідаю, що і як. Називаю адресу. Сміємось. Потім Сашко погоджується допомогти і каже, що найкраще – це скористатися портом в моїй кімнаті. Але сьогодні – не варіант, завтра – так. Ну, от, майже владналось. Тепер можна повернутись до виконання "домашніх завдань".

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍