Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

вам відповідь коротка буде.

94 Коли душа лиха й ведеться зле

Із тілом, кинувши його свавільно,

Мінос її у сьоме коло шле.

97 Упавши в ліс, не озирає пильно,

Щоб розшукати місце їй своє, —

Ляга у ґрунт зерниною повільно,

100 Там пагоном і деревом стає,

І гарпії годуються від крони,

Ран завдають, а в рані отвір є.

103 Як всі ми знайдем наші оболони,

Але їх не надіне жоден з нас:

Чого зреклись – не вернемо в день оний.

106 Ми принесем їх в ліс, що листя стряс,

Щоб тіло висіло на шпичакові

Душі бридкої безконечний час».

109 Ще слухать стовбура були готові,

Бо він зростав не на такі ліси,

Коли волання вчулися раптові, —

112 Скидалось на собачі голоси,

І це мисливця б сповіщати мало,

Що недалеко вепр і гончі пси.

115 І от – повз нас ізліва двоє мчало

Оголених, подряпаних, прудких

Й без ліку гілля на бігу ламало.

118 «О смерть, прийди, прийди!» – так перший з них,

А другий не відстати намагався

Й кричав: «Такий у тебе, Лано, спіх,

121 Який під Топпо зовсім не являвся!»

Та, більш не в силі видати хоч звук,

Захекавшись, він під кущем сховався.

124 За ним гурти голодних чорних сук,

Наповнюючи ліс, прожогом бігли,

Немов хортиць хтось випустив із рук.

127 За мить вони накинутися встигли,

Й розшматували геть того, хто впав,

І розхапали труп ще не остиглий.

130 Мене за руку мій вожай узяв

І вивів до куща, який, нізащо

Скалічений, в сльозах, в крові казав:

133 «О Джакомо да Сант-Андреа! Нащо

Було ховатись в гущині моїй?

Чи винен я, що жив ти, як ледащо?»

136 Наблизившись до нього, вчитель мій

Сказав: «Ким був ти, що перехопились

Слова скорботні у крові густій?»

139 І він до нас: «О душі, що спустились

Поглянути на зганьблений мій ріст,

Коли гілки від мене відділились, —

142 Згребіть на мій злощасний корінь лист!

Я з того міста, де прийшов Хреститель

Замість того войовника, чий хист

145 Невтомно потрясає нам обитель.

Якби побіля Арнського моста

Ще не лишався давній покровитель,

148 То в місті відбудови висота

Із того, що лишив Аттіла, з праху

Так не звелась би, як тепер зроста.

151 Я ж рідний дім обрав собі за плаху».

ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА

1 Любов до рідного звеліла краю

Весь лист обірваний зібрать як слід

І повернуть безсилому з одчаю.

4 Дійшли до місця ми, де перехід

Був з другої у третю смугу й лютий

Явився праведного суду вид.

7 Щоб читачу виразніше збагнути,

Скажу, що прибули ми в ті краї,

Де на рівнині й квіту не добути.

10 Навколо праліс оточив її,

Навкруг же нього йшли рови канальні;

І зупинили кроки ми свої.

13 Блищали там жаркі піски безжальні,

Такі ж, як і були, у млі століть,

Як вів Катон війська в похід свій дальній.

16 О Божа мста, як мусить той тремтіть,

Хто прочитає про твої удари,

Що я на власні очі мав уздріть!

19 Великі бачив голих душ отари,

Всі плакали за вчиненим в житті,

Своєї кожен зазнававши кари;

22 Горілиць на піску лежали ті,

А ті навпочіпки ген посідали,

Або тинялись і самі, й в гурті.

25 Найбільше тих було, що вкруг никали.

А тих найменше, хто в стражданнях ліг,

Але їх зойки голосно лунали.

28 А на піски, я скільки бачить міг,

Повільно йшов дощем вогонь лапатий,

Немов без вітру по нагір’ях сніг.

31 Як Александр, уздрівши, що солдати

В індійській спеці гинуть під вогнем,

Що, впавши з неба, не спішив згасати, —

34 Звелів за кожним стежить пластівцем,

Де б він не ліг, топтать його ногою,

Бо пломінь гасне легше одинцем.

37 Підпалений небесною золою,

Мов з іскри трут, спалахував пісок,

Подвоюючи муки ще й жарою.

40 Не спочиваючи, тривав танок

Злощасних рук, які пекучі плями

Скидали із розжарених кісток.

43 Почав я: «Вчителю, ти перед нами

Все змив, крім тиску демонів, який

Нас допустити не хотів до брами,

46 Це хто лежить, великий, громіздкий,

Незрушно, блискають лиш очі вперті,

Мов нехтує вогненні язики?»

49 І той помітив, що слова одверті

Про нього я вождеві говорю,

Й гукнув: «Який в житті, такий я в смерті!

52 І хай Юпітер, знову повторю,

Замучить коваля хоч до загину, —

Хай блискавку його востаннє зрю! —

55 Нехай утомить в праці без упину

Усіх в жерлі у Етни вогнянім

Під гук: «Рятуй, рятуй, Вулкане-сину!»

58 Як у бою під Флегрою труднім;

Хай б’є мене він з усієї сили, —

Та не здола його звитяжний грім!»

61 Тоді вожай мій, повний гніву й сили, —

Цих слів я в нього не передбачав:

«О Капанею, гонор твій немилий

64 Не вмер, тож карі тяжчій ти підпав,

Із мук ні одна не переважає

Тієї, що твій сказ тобі послав. —

67 І, втишивши обурення безкрає,

До мене: – Він в числі сімох царів

Брав Фіви, зневажав і зневажає

70 Він Бога і прощення не просив,

Тримаючи себе весь час свободним;

У грудях в нього лиш пиха і гнів.

73 Ну що ж, рушаймо знов, один за одним,

Не йди лиш по гарячому піску,

А обминай-но лісом прохолодним».

76 На річку мовчки вийшли ми близьку,

Що з лісу винесла червону воду, —

Цю барву досі згадую жаску, —

79 Як