Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

class="v">97 Хірон праворуч повернувся боком

І мовив Нессові: «Ти – провідник,

А стріне хтось, обороняйся скоком».

100 Повів він берегом одної з рік,

Де вир кипів клекочучої крові

І звідки чувся відчайдушний крик.

103 Я бачив тут занурених по брови.

І мовив Несс: «Тут кожен з них – тиран,

Ковтать майно і кров чужу готовий.

106 Тут ті, хто злочином сквернив свій стан.

Тут Александр і Діонісій лютий,

Сицилії жорстокосердий пан.

109 Той, з чорним чубом, пишний та надутий,

То Адзоліно, а білявий цей —

Обіццо д’Есте, вмерлий без покути:

112 Нешлюбний син послав у край смертей».

Звернувсь до вчителя я, й той промовив:

«Тут перший він, я другий, я з гостей».

115 А там центавр нам стежку приготовив

До тих, хто аж по шию увійшов

В найгарячіший із пекучих сховів.

118 На когось показав: «Він проколов

Те серце у пречистій Божій длані,

Що на далекій Темзі точить кров».

121 Я бачив далі в річці полум’яній

Чи голови, чи тіні до пупка,

І деякі були мені ще й знані.

124 Все більш і більш мілішала ріка

І покривала вже самі лиш ноги.

І перейшли ми на той бік струмка.

127 «В малій частині нашої дороги

Все вищав рівень кров’яного дна, —

Сказав центавр, – тож ясно, схил пологий

130 Вниз піде річкою, поки вона

Не зіллється із тим потоком саме,

Де для тиранів кара є одна.

133 Киплять на муки віддані судами —

Аттіла, найстрашніший бич землі,

І Секст, і Пірр; спливаючи сльозами,

136 Ридають у вируючій імлі

Ріньєр Корнето і Ріньєр да Пацці,

Що на шляхах точили війні злі».

139 І він помчав назад, до служби й праці.

ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

1 Не перебравсь центавр ще через річку,

Як ми потрапили у ліс такий,

Що годі в нім шукати стежки стрічку.

4 Не свіжість крон – сухих прутів пучки,

Не рівне віття – стовбур вузлуватий,

Не плід рясний – отруйні шпичаки.

7 Не мешкає там дикий звір кошлатий,

Що радо кублиться в таких місцях,

Як до Корнето з Чечіни ліс клятий.

10 Там гнізда гарпій в тінявих кущах,

З Строфад прогнали гарпії троянців,

Навіявши на них пророцтвом жах.

13 В них крила, лик дівочий без рум’янців,

Великі, вкриті пір’ям животи, —

Весь вигляд їх, немов у тих поганців.

16 І добрий вчитель: «Будем звідси йти

У другій смузі по трудній стежині, —

Звернувсь до мене, – де пробудеш ти,

19 Поки опинишся в страшній пустині.

Тож треба, щоб ти добре роздививсь

І довіряв мені, як і донині».

22 Я чув, як лемент навкруги зчинивсь.

Але ж ніщо ніде не появлялось,

І, здивувавшись з того, я спинивсь.

25 Мені здалось, що вчителю здавалось,

Немов мені здається, що це крик

У стовпищі, яке в лісу ховалось.

28 І він мені сказав: «Придерж язик!

Ти краще кущ візьми і без принуки

Зламай галузку й подивись на сік».

31 Тоді простяг я перед себе руки,

І відломилась гілочка якась, —

Кущ заволав: «Чом завдаєш ти муки?»

34 І темна кров із зламу полилась,

А кущ той знову: «Що це за розбої?

Звідкіль така жорстокість узялась?

37 Були ми люди, нині в сухостої,

А ти явив би більшу доброту

І більший жаль і до змії простої».

40 Мов зламану зелену гілку ту

Охоплює вогонь з одного краю,

А другий плаче, мокрий, як в сльоту,

43 Та суміш мови й темного ручаю

Ішла із гілки, я й її впустив,

Мов той, хто повен жаху та відчаю.

46 «Щоб вірив він, що вздрить одне із див, —

Сказав мій вчитель, – душе потерпілий.

Я в вірші про це диво говорив.

49 Звестись на тебе руки б не посміли;

Та неймовірним був мені той збіг,

Його підбив на вчинок я немилий.

52 Скажи йому, ким був ти, щоб він міг

Розмаяти твоєї слави стяги,

Як знову стане на земний поріг».

55 І кущ: «Ця мова будить пломінь спраги,

Що тут не скажеш сам собі «мовчи».

Отож я попрошу у вас уваги.

58 Я той, хто мав обидва ті ключі

До серця Федеріго, й їх обачно

Всував і висував, не дзвенячи.

61 Його довіру я сприймав подячно

Й почесну службу завжди ніс як слід,

Сон і життя віддавши їй нелячно.

64 Блудниця-заздрість, що заради бід

До Цезаря в чертоги зачастила,

Мор для народів, для палаців стид,

67 Серця всіх проти мене підпалила,

Й підпалені підпал моїй судьбі

Вчинили в Августа, й судьба згоріла.

70 Душа моя, полишена в ганьбі,

Надумалась ганьбу помстити тлінням, —

Всім правий, я неправим став собі.

73 Але клянусь новим своїм корінням,

Я й раз не зрадив за багато літ

Державця з праведним його правлінням.

76 Хай той із вас, хто прийде знов у світ,

Поверне врешті честь мені здорову,

Бо заздрощів її притиснув гніт».

79 Мить почекавши: «Він закінчив мову, —

Сказав мені поет. – Часу не гай,

Як хочеш щось довідатися знову».

82 До нього я тоді: «Ти попитай

Предмет, мені корисний і цікавий,

А я без сил, бо жалю повен вкрай».

85 Тож мовив він: «Обіт твердий і правий

Дасть мій супутник, щирий і незлий,

А ти, закутий душе, будь ласкавий

88 Сказати, як душа йде в ці вузли?

Як можеш, ще скажи, чи ваші груди

Від цих кайданів звільняться коли?»

91 Тут стовбур глибоко дихнув, і всюди

Почулося гудіння немале:

«Моя