Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

Булікаме витікає з броду

Туди, де воду грішниці беруть,

Так на пісок несла ця річка воду,

82 Собі в камінні прокладавши путь.

І я помислив, а чи не сюдою

Удвох нам треба далі йти, мабуть.

85 «З усього, що ми бачили з тобою

Відколи перейшли той вхід, куди

Усім пройти приречено судьбою,

88 Такої погляд твій не знав води,

Щоб викликала сильне здивування;

Вона вгашає всі вогню сліди», —

91 Так вождь свої закінчив міркування,

І я просив, нехай не відмовля

В поживі, раз моє збудив бажання.

94 «У морі спорожніла є земля, —

Почав він, – що спрадавна Крітом звали,

Коли ще світ наш був як немовля.

97 Там є гора, яку в віках вславляли

Струмки й діброви; Іда – назва їй:

Тепер її потроху занедбали.

100 Там Реї син у схованці своїй

Безпечно спав, і мати його крики

Глушила в галасливості бучній.

103 У тій горі стоїть старик великий,

Що від Дам’яти спину відверта,

Як в дзеркалі, у Римі бачить лики.

106 А голова вся щирозолота.

І щиросрібні в нього руки й плечі,

А з міді все – до низу живота.

109 І дві ноги суціль – залізні речі,

Крім глиняної правої ступні,

Яка важкі трима кістки старечі.

112 Крім золота, на часточки дрібні

Потріскане все тіло, і холоне

Сльоза із щілин на печернім дні

115 І в Ахероні, Стіксі й Флегетоні

Тече цим долом, де мерцям тюрма;

Скидаючи ті струмені червоні

118 В провалля, звідки виходу нема,

Утворюючи став, що звуть Коцітом.

Ти вздриш його, тож мовити дарма».

121 І я йому: «У разі нашим світом

Ще протікає цей страшний потік,

Чому лиш тут для ока став одкритим?»

124 І він: «Ця вирва – наче лійка рік.

Крута, як бачиш, кам’яниста, гола;

Йдучи по ній униз у лівий бік,

127 Всього іще не обійшли ми кола,

Й яких новин нам не пошле Плутон,

Від здивування ти не зморщуй чола».

130 І знов я: «Вчителю, де Флегетон,

Де Лета? Проминаєш це мовчанням,

А той тече, ти кажеш, з слізних лон?»

133 І він: «Обом я радий запитанням,

Та відповіддю на одне із них

Звучить тут струм червоним клекотанням.

136 Побачиш Лету, та не в ямах цих,

А там, куди приходять обмиватись,

Коли зника спокутуваний гріх. —

139 І ще сказав: – Пора нам відправлятись

Туди, де буде найзручніше нам,

Де ноги в нас не будуть обпікатись,

142 Бо гасить пара всякий вогник там».

ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА

1 По березі пішли ми кам’яному,

Й туман густий на річку всюди ліг,

І від огню вода ховалась в ньому.

4 Як межи Бруджею й Гвідзантом ріг

Фламандці обвели високим валом,

Щоб поміж ними й морем став поріг,

7 А Падуя від Бренти з її шалом

Люд захища й трудів його плоди,

Як в К’ярентані стане жар чималим, —

10 Так само й тут, хоч камінь і твердий,

Поставив майстер мури неширокі,

Щоб захистити сушу від води.

13 Від лісу в даль ступали наші кроки,

Що вже крізь випари з усіх калюж

Його не бачили б і гостроокі, —

18 Коли зустрілось нам чимало душ,

І межи них почулись різні толки,

І стали всі вони у нас чимдуж

19 Вдивлятись, мов у кам’яні осколки

На стежці в промені молодика,

Мов дід-кравець шукає вушко в голки, —

22 Так оглядала нас юрма бридка;

Аж раптом хтось мене смикнув за полу

І вигукнув: «О, дивина яка!»

25 Коли торкнувся він мого подолу,

До нього враз я голову нагнув

І, розглядаючи фігуру кволу,

28 Не так пізнав, а серцем я збагнув

Лице, скоричнявіле від скорботи,

Й «Чи ви не сер Брунетто?» – я гукнув.

31 І він: «О сину мій, чи ти не проти,

Щоб міг Брунетто сер Латіні з мить

Пройти з тобою рухові навпроти?»

34 І я відмовив: «Це й мені кортить.

А хочете, то сядемо із вами

На хвильку, як супутник мій звелить».

37 «О сину, – він сказав, – з цієї ями

На мить хто стане, стане той навік,

Щоб вік пектись безжальними вогнями.

40 Отож ідіть вперед, піду я вбік.

А радісні хвилини як пролинуть,

До тих вернусь, хто йти в огні привик».

43 Я не наважувався берег кинуть,

Але чолом схилявся до плеча,

Мов той, хто має гостя в шані стрінуть.

46 І він почав: «Чи доля, чи случай

Веде сюди тебе, іще живого?

І хто це путь для тебе визнача?»

49 «Там, нагорі, в цвіту життя ясного, —

Я мовив, – я в долині заблукав,

Як ще не вийшов строк життя мойого,

52 А вчора вранці з неї відступав,

І цей вернув мене й повів стезею,

Яку він добре, як я бачу, знав».

55 І він: «За провідною йди зорею,

Й дороги в гавань слави приведуть,

Як стежив я за долею твоєю,

58 Якби не мав так рано я заснуть,

То, бачачи небес таке сприяння,

Я прагнув би тобі полегшить путь.

61 Але народ, відомий з хизування,

Що з Ф’єзоле зійшов колись, малий,

І грубих звичаїв зберіг владання,

64 Тобі він за добро помститься, злий, —

І вірно це: на дикій горобині

Іще ніколи смокви не росли.

67 Сліпим у світі дражнять ще донині

Цей люд пихатий, заздрісний, скупий;

Самий зв’язок з ним чинить зло людині.

70 Прославить доля так твої стопи,

Що кожна з партій вишкерить голодну

Пащеку,