Аріда Демоніар - Я просто загадала бажання , Аріда Демоніар

10 глава — Наближення до фінішної прямої з перешкодами або сон у передноворічну ніч

10-1 Арсен

    З горем пополам та парою «лагідних» слів,  нам зі Степаном все ж таки вдалося посадити Лєру до салону. Щоправда  тут більше би підійшло слово — щапихнути. Щоправда мені довелося сісти ззаду поруч із з нею, а то мало що. Адже від Цісаренко, а це я добре знаю, можна очікувати чого завгодно.

- Ну, і куди нам їхати з нею? — поцікавився між тим Степан.

- Куди тебе везти? — запитую, повернувшись до Лєрки. Я звісно радий, що мама все ж таки розпитала у тьоті Тані де вона зараз проживає, проте, про всяк випадок, вирішую уточнити адресу ще й самої у неї. Адже буде підозріло, якщо я зараз візьму і скажу водієві куди саме потрібно їхати. А палити контору, як говориться, не хочеться від слова «зовсім». Я вже мовчу про те, що можу ненароком зіпсувати Мишкові репутацію. Ні, він звичайно німб над головою не тримає і білі крильця за плечима не носить.

- На Мальдіви, — ні на мить не замислюючись промовила Цісаренко.

- Знаєш, я теж не проти туди поїхати. Але.., — витримую невелику паузу й продовжую, — це буде потім. 

- Чому не зараз?

- Бо зараз тебе треба відвезти додому.

- І? 

- І покласти у ліжечко, — 

- Кх-х-х, — Степан аж закашлявся бідолага від почутого.

Все ж таки добре, що мамі вдалося дізнатися теперішню адресу Лєрки, бо з того, що намагалася та мені пояснити за допомогою гри у крокодила, а у її випадку це більше  нагадувало «п'яного крокодила», я зрозумів, що десь о там, ні не там, а саме ось там.

- От дивлюся я на вас Михайле Борисовичу і все більше починаю розуміти чому ваш покійний дядько вирішив передати керівництво саме вам, а не своєму іншому племіннику.

- Угу.

- Ні, правда. Василь Михайлович, я вам так скажу, тільки на вигляд був суровим, ну й по ділу, коли треба було. А так то він дуже добрим був. Оце, як ви точно, нікого посеред дороги не лишав. Чи то кошеня якесь підбере, чи цуценя там приміром. Ніколи не лишав. Як тільки ото побачить, тут же давав мені команду зупинитися, виходив з машини й забирав з собою.

- Ну, так це у нас сімейна традиція, можна сказати, — ляпнув перше, що спало на думку, — любимо, так би мовити, всяких нужденних підбирати.

- Слухайте, — стежачи за дорогою, несподівано промовив Степан, — я оце тільки помітив, що вона так схожа на одну дівчину. Нібито з відділу скарг та пропозицій якості товару компанії, якщо  не помиляюся. Валерія, здається.  Правда не пам'ятаю, як її по батькові. У неї ще прізвище там якесь цікаве, королівське чи що. 

- Вінздор*? Чи там Спенсер**, можливо? — вирішую підкинути ідеї?

- Та ні, — заперечливо похитав головою водій, — вони до цього ніяким боком. Ні лівим, ні правим. Хоча...

- Що хоча? — перепитав я, — Вже як почав казати «а», то кажи і «б».

- З характером дівка, можна навіть сказати з гонором. Іноді себе так веде, що дійсно можна подумати, що вона до якоїсь із королівських сімей відноситься.

  Не погодитися зі Степаном було неможливо. Характер у Цісаренко був ще той. Колись дядя Льоня з цього приводу пожартував, що Лєрку їм цигани на город  у капусту підкинули.

  Як виявилося Лєрка жила саме у під'їзді того самого будинку де одна бабуся мене запевнила, що ніякі цісарівни у них тут не мешкають. Та й сам будинок на щастя був не так далеко, то ж у нас, точніше у мене, був час віднести Цісаренко до квартири і нарешті спокійно відправитися на новорічний корпоратив.

 «Ох, бабцю, — подумки звертаюся до старої, притримуючи однією рукою свою знахідку, що задрімала у мене на плечі, — ще й як мешкає».

- Здається, приїхали — сказав я й почав будити Лєрку, але тій хоч би що. Спить і, як інколи любить казати одна із моїх тіток, навіть у вус не дує. То ж мені нічого не залишається, як попросити Степана про допомогу.

  Обережно беру на руки Лєру, ніколи б не подумав, що доживу до такої миті й буду носити на руках дівчат (першокласниці на плечі з дзвониками на перше вересня, виключення з правил) і разом з нею та водієм Мишка підіймаюся ліфтом до потрібного мені поверху.

 

10-2 Валерія 

  Добре пам'ятаю, як виходила з квартири та збиралася сходити до магазину, а потім незрозуміло з якого дива вирішила, що мені конче потрібно на той корпоратив. Та ще й під машину, пригадую ледь не потрапила. Але, що хочете зі мною робіть, проте, як опинилася у своїй квартирі та ще й у ліжку під ковдрою (добре, що хоча б не на килимку під дверима на радість декому із сусідів) в одній спідній білизні, зовсім не пам'ятаю. Та й речі, як не дивно, акуратно висіли на стільці, що мені зовсім не було притаманно. Відразу ж з'являється думка про злодія, що проник у квартиру та я відразу ж її відкидаю, бо якийсь він у мене неправильний виходить. Мало того, що не взяв нічого й мої речі оно повісив акуратно, так ще й дбайливо поставив біля ліжка мінералку.

   «Ото буде тобі наука на майбутнє, як самій пити», — єхидно промовляє до мене голосом покійної баби Варки моя власна совість. Так, знаю, мені не те, що пити не можна, а й нюхати пробку з під вина, ну чи з під того ж самого шампанського протипоказано.

  Думки думками, а вставати, хоча й не зовсім хочеться, все-таки доводиться. То ж підвожуся з ліжка й прямуючи до шафи мимоволі кидаю погляд на своє відображення у дзеркалі. Мда! Красуня ще та! Зачіска у стилі «битва  у курнику», лице опухле, наче я з якогось доброго дива брала цілу ніч інтерв'ю у бджіл. Та ще на додачу  до всього якісь незрозумілі чорні смуги на ньому, що можна подумати, що я ні з того ні з сього вирішила податися до якогось військового спецпідрозділу. А про темні кола під очима, з якими схожа на панду, взагалі мовчу. Ну прям бери фотографуйся та вивішуй на банер фотку з написом «Пробудження сплячої красуні».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍