Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

— Перепрошую за цей декор, — сказав Хірон. — Усе це було подарунком на прощання від нашого старого директора, перш ніж його відізвали на Олімп. Він уважав, що це не дасть нам його забути. У пана Ді було своєрідне почуття гумору.

— Пан Ді? — запитав Джейсон. — Діоніс?

— Хм... гм... — Хірон налив лимонаду, його руки трохи тремтіли. — Щодо Сеймура, то пан Ді звільнив його з розпродажу в Лонг-Айленді. Розумієш, леопард — один зі священних звірів пана Ді. Тож його обурило те, що хтось міг зробити з такого шляхетного створіння опудало. Він вирішив подарувати Сеймуру життя, припустивши, що життя висячої голови — це краще, ніж відсутність життя взагалі. Хоча, мушу визнати, Сейму- рові пощастило більше, ніж його попередньому власнику.

Сеймур вишкірився й обнюхав повітря, наче розшукував сосиски.

— Якщо він лише голова, — сказав Джейсон, — куди потрапляє вся їжа, яку він з’їдає?

— Краще тобі не знати, — відповів Хірон. — Прошу, сідай.

Незважаючи на ураган у животі, Джейсон пригостився лимонадом. Хірон умостився у візку і спробував посміхнутися, але Джейсон відчув його напруження. Очі старого були темними й глибокими, наче дно колодязя.

— Отже, Джейсоне, — сказав він, — не міг би ти розповісти мені... звідки родом?

— Якби я знав...

Джейсон розповів йому все: від своєї появи в автобусі до аварійної посадки в Таборі напівкровок. Не мало сенсу приховувати якісь дрібниці, до того ж Хірон був чудовим слухачем. Він ніяк не реагував на розповідь, окрім того що кивав, заохочуючи розповідати далі.

Коли Джейсон закінчив, старий чоловік зробив ковток лимонаду.

— Зрозуміло, — сказав Хірон. — І в тебе, мабуть, є запитання до мене?

— Тільки одне, — визнав Джейсон. — Що ви мали на увазі, коли сказали, що я мав бути мертвим?

Хірон занепокоєно подивився на хлопця, наче очікував, що Джейсон може спалахнути вогнем.

— Синку, ти знаєш, що означають ті написи на твоїй руці? Колір твоєї футболки? Ти хоч щось пам’ятаєш?

Джейсон подивився на татуювання на передпліччі: «SPQR», орел, дванадцять прямих ліній.

— Ні, — відповів він. — Нічого.

— Ти знаєш, де перебуваєш? — запитав Хірон. — Ти розумієш, що це за місце і хто я такий?

— Ви — кентавр Хірон, — сказав Джейсон. — Гадаю, ви той самий, що був у давніх міфах і навчав грецьких героїв, зокрема Геракла. Це табір для напівбогів, дітей олімпійських богів.

— Отже, ти віриш, що ті боги досі існують?

— Так, — миттєво відповів Джейсон. — Тобто я не вважаю, що нам треба їм поклонятися, чи приносити в жертву курчат, чи ще щось таке, але вони все ж існують, бо є складовою цивілізації. Вони пересуваються з країни до країни разом зі зміною центру влади — так вони колись рушили з Давньої Греції до Риму.

— Краще й не скажеш. — Щось у голосі Хірона змінилося. — Отже, ти вже знаєш, що боги справжні. Тебе вже визнали, чи не так?

— Можливо, — відповів Джейсон. — Я не зовсім упевнений.

Леопард Сеймур загарчав.

Хірон почекав трохи, і тут Джейсон зрозумів, що щойно сталося. Кентавр переключився на іншу мову, а Джейсон його зрозумів і автоматично відповів так само.

— Quis eram... — Джейсон затнувся, а тоді свідомо зробив зусилля й промовив англійською. — Що це було?

— Ти знаєш латину, — зауважив Хірон. — Авжеж, більшість напівбогів розуміють декілька фраз. Ця мова в їхній крові, але не так глибоко, як давньогрецька. Ніхто не може бігло розмовляти латинською мовою без тренувань.

Джейсон спробував зрозуміти, до чого Хірон усе це говорить, але забагато частин його пам’яті було загублено. Він досі відчував, що йому не слід тут бути. Це було неправильно... і небезпечно. Але принаймні Хірон не виглядав загрозливо. Навіть більше, кентавр, здається, хвилювався за нього і боявся за його безпеку.

В очах Хірона віддзеркалився вогонь, від чого вони наче вкрилися брижками.

— Я навчав твого тезку — першого Джейсона[17]. На його долю випав тяжкий шлях. Я бачив багатьох героїв. Бачив, як вони приходять і йдуть. Інколи їх чекав щасливий кінець. Але здебільшого сумний. Від цього в мене розривається серце. Щоразу, коли вмирає один з моїх учнів, я наче втрачаю власну дитину. Але ти... ти несхожий на жодного з тих, кого я коли-небудь навчав. Твоя присутність у цьому місці може перетворитися на катастрофу.

— Спасибі, — сказав Джейсон. — Ви, безперечно, вмієте надихати своїх учнів.

— Перепрошую, синку! Проте це правда. Я сподівався, що після успіху Персі...

— Ви маєте на увазі Персі Джексона? Хлопця Аннабет, зниклого безвісти?

Хірон кивнув.

— Я сподівався, що після того, як він досяг успіху в Битві Титанів і врятував Олімп, ми житимемо в спокої. Я зможу насолодитися останнім тріумфом, щасливим кінцем, а потім, можливо, тихо піти на спочинок. Мав здогадатися! Остання глава наближається, як і раніше. Ще не таке буде.

Ігровий автомат видав «пі-пі-пі-пі», оголошуючи смерть Пакмена.

— Чу-у-у-у-дово, — вимовив Джейсон. — Отже, остання глава. Траплялося раніше. Ще не таке буде. Звучить непогано, проте не могли б ми повернутися до тієї частини, де я мав бути мертвим? Мені вона найбільше не подобається.

— Боюсь, синку, я не можу пояснити. Я присягнув Стіксом і всім священним, що ніколи... — Хірон нахмурився. — І все ж ти тут, що вже є порушенням тієї самої клятви. Це так само неможливо. Я не розумію. Хто міг таке зробити? Хто...

Леопард Сеймур завив. Його розкрита паща завмерла. Ігровий автомат припинив пищати. Камін більше не тріскотів. Полум’я в ньому застигло, наче то було червоне скло. Маски безмовно витріщилися на Джейсона зі своїми моторошними виноградними очима і вкритими листям язиками.

— Хіроне? — гукнув Джейсон. — Що відбу...

Старий кентавр теж застиг. Джейсон зіскочив з крісла, але Хірон не реагував. Його рот завмер на половині слова. Очі не кліпали. Груди не дихали.

— Джейсоне, — промовив голос.

На одну жахливу мить йому здалось, що говорить леопард. А потім темний