Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

Авто мчало по Київському шосе. До Житомира залишалася ще година їзди. Сонце перекотилося за полудень і поблискувало крізь затоноване скло. Мілана зручно розмістилася на задньому сидінні. Крім неї був ще один попутник до Старокостянтинова. Їй сьогодні не хотілося вести розмов "ні про що", тому люб'язно запропонувала старшому чоловікові зайняти місце біля водія.

В думках знову і знову з'являлися епізоди її перших днів сімейного життя, їх розпис, пригоди в Ірпені, прогулянки Києвом. Все було наче у казці, з якою так не хотілося прощатися.Зоряну з батьками проводжала вчора на львівський експрес. Їй так хотілося провести ще й Андрія, але ж розуміла, що про спецзавдання не розголошують. Вона поки що до кінця не усвідомлювала, на скільки тривалою буде їхня розлука.

− Через двісті метрів буде заправка. Зупинимося. Там є хороша кава. Якщо бажаєте, можна буде трохи розім'яти ноги. В Житомир не заїжджатимемо. Краще поїдемо по об'їзній, − водій проводив інструктаж своїм пасажирам.

Мілані хотілося якнайшвидше приїхати додому і взятися до справ. Там вона зможе гарненько все обміркувати. Вималює план дій. І взагалі створить он-лайн планер. Знову включить свій режим організатора і з головою порине в роботу. Ось так вона і зробить.Вдорозі ще кілька разів дзвонила сестрі, писала повідомлення Андрієві. Обоє поки що були в зоні доступу. Зорянка щебетала про Львів і уже планувала екскурсії для їхньої наступної зустрічі. Коханий був сповнений рішучості пройти навчання у найкоротші терміни. Все-таки він інженер і голова працює як комп'ютер. Так що дружина навіть не встигне завершити свої справи, а він вже буде вдома.Телефонний дзвінок вивів Мілану із роздумів. На екрані висвітився невідомий номер. Серце тьохнуло:

− Алло. 

− Доброго дня. Мілана? − приємний жіночий голос прогнав хвилювання.

− Так. Це я. 

− Вибачте. Можливо, невчасно телефоную. Мене звати Оксана. Я мама маленької дівчинки Ілони. Ви познайомилися в укритті. У Києві. Номерами обмінялися з її бабусею.

− О! Як приємно. Так. Я пам'ятаю цю чарівну дівчинку. І сміливого Патрончика теж пам'ятаю. Щось трапилося? − Мілана намагалася пригадати всю інформацію, що отримала тоді від дівчинки і її бабусі. Хоч би з батьком-сапером було все гаразд...

− Все добре. Дякую. Ілонка ще того дня вмовляла бабусю подзвонити до Вас на відеозв'язок. Але ми переконали, що тітка Мілана має багато справ і у телефон свій поки що не заглядає. Вибачте, що потурбувала Вас. Але якщо Вам не складно, ми зможемо зідзвонитися за кілька днів? Ілоночка рідко так швидко йде з чужими на контакт. А тут наче собі подружку знайшла. Увесь час про Вас згадує. В гості запрошує. Вона не знає, що я зараз телефоную, − жінка трохи хвилювалася, щоб не доставляти сторонній людині клопоту з приводу фантазії її доньки.

− Я з радістю. Зараз повертаюся з Києва. Поки додому доберуся, вже буде пізно. Ілоночка, напевне, спатиме. А завтра після обіду до Вас зателефоную. Чи краще до Ніни Василівни набрати? Ви ж працюєте. Скажіть краще, коли Вам виходить і я обов'язково підлаштуюся, − Мілана готова була вже поспілкуватися з сірооким сонцем, але мережа нестабільна, тому годі сподіватися на відеозв'язок.

− Мамусю, а з ким ти говориш? − Мілана почула з телефону дитячий голос.

− Скажіть їй, Оксано. І передавайте від мене привіт. Я з нетерпінням чекатиму завтрашнього дзвінка.

Ілона все-таки ще випалила Мілані кілька слів і з дзвінким сміхом побігла сповістити бабусю про майбутню розмову.

Отримавши заряд позитиву від такого неочікуваного дзвінка, Мілана решту шляху уже гомоніла з попутниками. Тепер її думки заполонила дитяча щирість. Вона неодмінно знаходитиме достатньо часу, щоб спілкуватися з цією маленькою по роках і такою дорослою в розмові дівчинкою. Випадковості не випадкові. Їхня зустріч мала значення. І важко зараз сказати, кому від цього більше радості.

Сусід Артем зустрічав у Старокостянтинові, як і домовлялися. Водій її попутного таксі вирушав на Хмельницький, тому завчасно повідомила Артема. Останній автобус, яким би вона ще змогла доїхати до села, відправився годину тому. Випробовувати удачу на автостоп їй зовсім не хотілося.

З Артемом були в хороших відносинах і сміливо розраховувала на допомогу. Їхні матері дружили ще з дитинства. От і передали естафету дітям. Колись навіть жартували, що одружать їх. Але в той час Артем був більшим шанувальником Зоряни. От ще й досі при зустрічах зітхає.

Мілана вручила Артемові київського гостинця, передала вітання від Зорянки. Сестра шкодувала, що не довелося повертатися на Хмельниччину. І запевняла, що обов'язково вирветься до них ближче до квітня, або травня, або точно приїде у червні. Дівчина-вихор у своєму репертуарі.

"Спокійної тихої ночі, коханий чоловіче. Я вже сумую. Безкінечно цілую і обіймаю." − Мілана писала Андрієві повідомлення, а в самої очі так і злипалися. Дорога втомлює. Плюс повно різноманітних емоцій за такий короткий час. Думки плавно переходили в сон.

Нехай скоріше буде перемога. Вони дочекаються весни і все у них буде...