Настя Левченко - Кохання на зйомній кухні, Настя Левченко

Максим заходив у її простір, який тепер був вже іншим. Квартира не була тим місцем, яке він пам’ятав. Вона була більш мінімалістична, схожа на картину, в якій Віра намагалася відшукати нову себе. Здається, навіть меблі, якими вона раніше користувалася, змінили свої місця. Вони сиділи на кухні. Столик був прикритий новим білим рушником, на якому лежала порція помаранчевого фруктового чаю, його запах був свіжим і трохи пряним.

— Я не знала, що тобі потрібно, — Віра говорила, сидячи навпроти. Її голос не був холодним, але він все одно залишався віддаленим. Вона дивилася на нього, наче на когось чужого. І він відчував це.

Максим дивився на неї, але нічого не міг сказати. Йому хотілося крикнути: "Я все зрозумів, я тут, щоб залишитися!". Але слова застрягли в горлі, вони не могли пройти через губи, бо були занадто важкими.

— Я не можу просто взяти і залишити все так, — промовив він, відчуваючи, як важко вимовляти ці слова. Його голос тремтів, і він зрозумів, що слова насправді нічого не вирішують. Він вже давно був не готовий до цієї зустрічі. І все одно йому довелося прийти.

Віра мовчки дивилася на нього. Що в її погляді було більше — жаль чи відчуження? Не знав. Але вона точно не була зла. Її розуміння була важка, навіть важча за мовчання.

— Я не хочу втрачати тебе, Віро, — знову сказав він, дивлячись у її очі, наче це було єдине, що могло відновити те, що розпалося. Йому так хотілося побачити хоч трішки відгуку в її погляді. Але нічого не було. Лише тиша. Тиша між ними, яка змінилася.

Віра відвела погляд, неначе втратила себе на мить. Потім вона встати і обійшла його кругом, наче оглядаючи не просто його, а весь цей момент, всю цю ситуацію.

— Можливо, ти не розумієш, чому це так, — сказала Віра, знову повертаючись до нього, але цього разу з більш чітким, серйозним тоном. — Я не знаю, що буде після цього. Я не знаю, чи ми зможемо це повернути. Але я хочу, щоб ти знав: я не шкодую. І я не хочу, щоб ти шкодував. Про нас. Про все те, що було.

Її слова були важкими, але правдивими. Вони залишилися в повітрі, заповнюючи кімнату густим відчуттям прощання і одночасно надії.

Максим взяв її руку, і ця простий жест здавався йому найбільшим проявом сили, який він міг дати. Вона не забрала свою руку, не відсунула його, а просто сиділа так, немов дозволяла йому тримати її, хоча б на цю мить.

— Я не шкодую, — сказав він, знаючи, що ці слова — це не просто слова. Це була істина, яку він ховав у собі дуже довго. І хоча б зараз, хоча б тут, він хотів, щоб вона почула його. — Я люблю тебе.

Тиша, яка була між ними, нарешті змінилася. Вона стала не такою важкою, не такою непереможною. Віра замислилась, а потім раптом сміялася. Не голосно, але весело, невимушено. Сміх лився з неї, немов затоплюючи простір, і Максим не зміг стриматися. Він теж розсміявся, і це стало дивним, але неймовірно потрібним моментом — першим сміхом між ними після стільки часу.

І коли вони сиділи разом, все здавалося таким простим. Вона, знову сміючись, заговорила:

— Не змінився ти, Максе, все так само незграбно. Як завжди.

Він посміхнувся, дивлячись на неї, і зрозумів, що хоча цього не можна було назвати ідеальним моментом для повернення, це точно був шанс. Шанс, якого він не зміг би відпустити.

Це була їхня нова сторінка, не ідеальна, але все ж таки нова. І, можливо, саме так виглядають нові початки — з усіма своїми помилками, сміхом і моментами, що не потребують слів.