Настя Левченко - Кохання на зйомній кухні, Настя Левченко

Розділ 10. Повернення

Максим стояв перед дверима квартири Дениса, довше, ніж планував. Його пальці вже кілька разів торкалися кнопки дзвінка, але щоразу зупинялися. Повітря було напружене, наче перед грозою. Серце гупало в грудях, немов стукаючи в двері замість нього. Він уявляв цей момент сотні разів: коротка розмова, чіткий погляд, розуміння. Але зараз, стоячи перед чужими дверима з тремтінням у колінах, усі уявлення розсипалися, як пісок крізь пальці.

Він зробив вдих — глибокий, різкий. Пальцем натиснув дзвінок. Зсередини почулися кроки. Двері відчинились. Денис — у звичній розтягнутій футболці, з вологим рушником на плечі, очевидно щойно з душу — спершу усміхнувся, та одразу ж його усмішка згасла, змінившись подивом.

— Ти? — коротко спитав він, відводячи рушник на бік.

— Так, я, — видихнув Максим. — Мені потрібно з тобою поговорити. Точніше… з Вірою. Якщо вона тут.

Денис підняв брови, його погляд швидко ковзнув коридором позаду, потім зупинився на Максимі. Більше не було ані ворожості, ані розгублення — тільки спокійна обережність. Він кивнув і відступив, відкриваючи прохід до квартири.

— Заходь.

Максим переступив поріг, ніби входив не в житло, а в інший вимір — чужий простір, у якому пахло свіжоспеченим хлібом, меленою кавою й... чимось знайомим. Ностальгія? Може, просто м’ятою — Віра колись любила додавати її у воду для умивання.

Вони сіли на кухні. Денис поставив перед ним чашку, налив чорної кави, не запитавши — ні про смак, ні про цукор. Ніби знав: зараз не час для уточнень. Максим сидів, тримаючи чашку обома руками, мов рятувальний круг.

— Я не знаю, з чого почати, — нарешті мовив він. — Усе, що я скажу, буде запізно. І, можливо, непотрібно. Але мовчати більше не можу.

Денис мовчав. Лише кивнув — мовляв, говори.

— Вона пішла, і я думав, що це просто простір. Що час мине, ми заспокоїмось, усе повернеться. Але потім я зрозумів: вона не тікала від мене. Вона йшла до себе. А я... Я стояв на місці. І тільки коли стало порожньо по-справжньому — я усвідомив, що не хочу бути без неї. Навіть якщо все буде важко. Навіть якщо не буде, як раніше. Я просто... не можу не спробувати.

Він зробив ковток — обпікся, зморщився, поставив чашку. Його пальці тремтіли, але не від кави.

— Я не знаю, чи вона ще хоче мене. Але я мушу сказати їй правду. Хоча б раз.

Денис сидів, склавши руки. У його погляді не було злості. Тільки втома й... певна співучасть. Нарешті він промовив:

— Вона не тут. Віра переїхала. Не так давно, кілька днів тому. Я знаю адресу — вона залишила її на випадок, якщо приїде кур'єр. І якщо ти справді прийшов не з его, а зі спроби... я тобі її дам.

Максим підняв погляд. Слова не йшли. Він просто кивнув. Потім — знову.

Денис пішов до кімнати й повернувся з листочком. Подаючи його, сказав:

— Не роби з цього геройства. Просто йди — і будь щирим. Їй не потрібні великі жести. Їй потрібна правда.

Максим подякував. Тихо. І вийшов, притискаючи записку до грудей, як щось надто крихке, щоб згорнути й заховати в кишеню.

Наступного ранку Київ зустрів його дощем. Тонким, рівномірним, що капав на плечі й змивав залишки нічних думок. Вітер був холодний, але не ворожий. Місто жило своїм ритмом — машини, перехожі з парасолями, собаки, що тягнули господарів у парки. Але для Максима все розмивалося. У нього була тільки одна ціль.

Він стояв під новою будівлею. Не типовий новобуд, а стара хрущовка з облупленим під’їздом, проте вікна — ті, що могли належати її квартирі — здавались знайомими. Одне з них було прочинене. Можливо, свіже повітря. А, може, звичка. Він дивився вгору і намагався зібрати себе докупи. Кожна сходинка до дверей давалась важко.

Максим стояв перед дверима Віри, а серце билося все швидше, мовби намагаючись вирватися з грудей. Кожен удар його серця віддавався в ньому, розриваючи грудну клітку і змушуючи весь його організм тремтіти. Це було як вирішальний момент, до якого він йшов усе своє життя. Чи не перегорів цей момент? Чи не настала та мить, коли всі слова і вчинки вже не мали значення? Максим був готовий — хоча б сказати їй те, що давно мусив сказати. Але чи буде це достатньо?

Він дивився на двері. Нічого не змінилося — та ж сама лампочка на підлозі, яке світило крізь щілини, залишала теплі відбитки на підлозі. Двері, через які він колись безтурботно входив і виходив. Ті самі двері, через які вже не міг просто зайти.

Сьогодні він уже точно знав, що не вийде. Ні. Цього разу він мав зробити все, щоб не втратити. Навіть якщо це буде останній шанс, навіть якщо він нічого не змінить — він все одно мав сказати.

Максим натиснув дзвінок, прислухаючись до лункого звуку. Серце стукало в грудях, мов у битву. Ще один удар, і двері відчинилися. Віра стояла перед ним. Її обличчя було без усмішки, але її погляд не зраджував. Це було те саме обличчя, яке він бачив у своїх снах. Тільки в цих снах Віра завжди була поруч, а зараз її відсутність, її дистанція — мов фізичний бар’єр.

— Ти приїхав, — сказала вона тихо, навіть не намагаючись приховати здивування. В її голосі не було злості чи розчарування — була просто нейтральність, байдужість, яка одразу заповнила простір між ними.

Максим дивився на неї, на її очі. Вона була іншою. Такою, якою він її не пам’ятав. Вона злегка змінилася. Можливо, це було не так помітно для всіх, але для нього кожен жест, кожне слово — це була затаєна зміна. Вона більше не була тією Вірою, яку він залишив позаду. Вона була частиною іншого світу.

— Я приїхав, — відповів він, вдихаючи повітря. Це були не просто слова. Це був крик душі, давно запізнілий. — Я не міг залишити все так.

Віра подивилася на нього, і хоч її погляд залишався спокійним, в його очах він міг побачити якусь тривогу, чи то сумнів, чи то навіть спробу приховати біль.

— Я не знаю, що буде далі, — сказала Віра, відвернувшись від нього. Вона зробила кілька кроків назад, ніби хотіла дати йому можливість увійти. І він увійшов, не спитавши її дозволу. Його ноги йшли автоматично. Він уже не міг зупинитися. Вона мовчки пішла за ним, закриваючи за ним двері. Це було все так просто і одночасно так складно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍