Йоанна Овсієнко - Смертоносний круїз, Йоанна Овсієнко

9. Доленосний вибір

Відчай і безсилля переповнюють мене. Вибігаю на палубу та до болі в долонях стискаю перила. Холодне нічне повітря неприємно обдуває моє розпалене після бою та активного нишпорення тіла. Та жоден дискомфорт не здатний відволікти від киплячих емоцій, що, здається, роз’їдають мене зсередини.

Віталік підходить до мене та стає поруч, проте не спішить починати розмову. Йому стурбований погляд стає для мене тригером. У той момент щось усередині мене ламається.

— Ми не здатні впоратися з цим. Я не здатна впоратися з цим.

Слова злітають з моїх вуст мимоволі, ще до того, як я встигаю їх усвідомити. Та в моїй душі справді не залишилося ні краплі віри в те, що це полювання завершиться вдало.

— Цей культ надто сильний, — продовжую говорити, не здатна стримати сліз. — Перший раз мені дивом вдалося уникнути смерті, проте зараз…

Віталік різко хапає мене за руку, змушуючи замовкнути та повернути голову в його бік. Його очі палають небезпечною рішучістю.

— Не смій так думати. Одного разу нам уже вдалося зірвати їхні плани, тому й зараз ми впораємося, — з запалом запевняє мене чоловік. — Ми закінчимо це полювання, чуєш?

Вдих. Видих. Вдих. Видих.

Повільно киваю та витираю сльози. Мить слабкості минула, і тепер я знову готова боротися. Доки моє серце б’ється, я не опущу руки. Ці монстри позбавили життя моїх батьків, проте мене вони не отримають.

— То що тепер? — тихо запитую.

Віталік кидає погляд на сестру, що стоїть у стороні та терпляче чекає на нас, а тоді знову повертається до мене.

— Ходімо до нашої каюти, щоб там мати змогу разом прийняти удар.

Його пропозиція здається найбільш логічним рішенням у даній ситуації. У досвіді та навичках ці двоє точно перевершують мене, тому слід триматися поруч до професіоналів своєї справи.

— Добре, тільки спочатку мені треба заскочити до своєї каюти. Хочу залишити записку для Артура на випадок, якщо нам більше не доведеться побачитися.

Очі Віталіка знову загоряються.

— Ти не помреш цієї ночі, — наполягає чоловік.

Та як би переконливо він не говорив, але повірити в це мені так і не вдається.

— І все ж я б хотіла зробити це. Про всяк випадок.

Наступає певна пауза, протягом якої ми дивимося одне одному в очі, ведучи безслівну боротьбу. Коли ми ще зустрічалися, то не раз таким чином перевіряли одне одного на міцність. І, як не дивно, урешті-решт він завжди поступався мені. Цей раз винятком не стає.

Прошмигнувши до своєї каюти, першим ділом прямую до дивана, щоб пересвідчитися, що з Артуром усе гаразд, і вмостити його зручніше. Яким же шоком для мене стає його відсутність.

Як же так? Чому не подіяло снодійне? Він же мав спати аж до ранку. Ні, щось пішло не так…

— Артур! — гукаю я, але не отримую жодної відповіді.

У грудях наростає паніка. Оббігаю весь номер, проте він виявляється абсолютно порожнім. Артура ніде немає, і це починає мене лякати.

Повернувшись до вітальні, важко опускаюсь на диван, щоб обміркувати подальший план дій, і тоді несподівано помічаю на столику поруч кремовий аркуш паперу. Обережно беру його до рук і читаю послання, що серйозно жахає мене.

«Твій наречений у нас. Якщо не прийдеш до каюти №214 до світанку, йому кінець.»

Підпису немає, проте цього й не вимагається. Я й так чудово розумію, хто стоїть за цим.

Дідько! Понад усе мені не хотілося, щоб Артур був втягнутий у цю історію, а тепер він став заручником безжалісних психопатів. Не варто навіть сумніватися, що ці монстри абсолютно без проблем виконають власну погрозу.

Я знаю, що якщо здамся, то допущу завершення ритуалу, а це в свою чергу призведе до виникнення серйозної загрози. Та якщо не зроблю цього, Артур загине, а культисти продовжать спроби домогтися свого.

Повільно рву папір на маленькі шматочки, роздумуючи над даним доленосний вибором. Жоден з варіантів не є добрим, проте щось таки треба вирішити.

Коли ж я врешті підвожусь, то вже чітко розумію, що належить зробити. Мені таки доведеться стати останньою жертвою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍