Зоя Кіт - Захоплення світлого серця , Зоя Кіт

Одеський вечір гудів за вікнами квартири Вадима — солоний вітер із моря вривався крізь відчинений балкон, змішуючись із терпким ароматом розмарину й оливкової олії, що шипіла на сковороді. Зоряна стояла біля скляних дверей, її босі ноги відчували прохолоду дерев’яної підлоги, а пальці легенько стискали келих із білим вином, яке Вадим налив їй одразу по приїзді. Її сукня — кремова, легка, із тонкими бретелями — гойдалася від бризу, оголюючи засмаглі плечі, а темне волосся спадало по спині, блискаючи в теплому світлі ламп. Вона вдихнула солоне повітря, її груди здійнялися, і на мить відчула себе вільною — такою, якою не була в тій мармуровій клітці з Максимом, де кожен її подих гудів його контролем.

Вадим стояв біля плити, його русяве волосся злегка розтріпалося, а сорочка — розстебнута на два верхні ґудзики — оголювала ключиці, коли він вправно перевертав шматки риби. Лимон і розмарин гуділи в повітрі, а його рухи були спокійними, впевненими, ніби він не просто готував, а творив ритуал. Він кинув на неї швидкий погляд, його очі блиснули теплом, і тихо сказав:

— Ти можеш бути вільною, Зоряно. Чому ти досі з тим, хто тебе не цінує?

Його голос був низьким, із ноткою щирості, що різонула її, як лезо. Зоряна завмерла, її пальці стиснули келих так, що кісточки побіліли, а губи скривилися в сумній, але зухвалій усмішці. Вона відвернулася до моря, її погляд ковзнув по темних хвилях, що гуділи вдалині.

— Це складно, — відповіла вона коротко, її тон був глухим, із відтінком болю, який вона швидко сховала за ковтком вина.

Вадим не наполягав. Він лише хмикнув, його рука струснула сковороду, і повернувся до готування, ніби її слова були лише легким бризем у їхній розмові. Зоряна відставила келих на стіл, її пальці потягнулися до миски з виноградом, і вона вкрала ягоду, кинувши її в рот. Солодкий сік розтікся по язику, і вона пирхнула, обтрушуючи руки.

— Знаєш, я могла б допомогти, — сказала вона, її голос став грайливим, із легкою стервозністю. — Я ж умію дещо готувати. Марина з татком навчили — вони обожнюють цю справу.

Вадим розсміявся, його сміх був теплим, як сонце над морем, і він театрально охнув, притиснувши руку до грудей.

— Ох, невже сама Зоряна Шевчук зійде до ножа й дошки? — кинув він, його очі блиснули пустощами. — Гаразд, наріж помідори до салату. Але без геройств, красуне.

Вона закотила очі, її губи скривилися в зухвалій усмішці.

— Помідори? — перепитала вона, її тон став різким, стервозним. — Ти серйозно? Міг би дати щось посерйозніше, я ж не кухарка-початківка.

Він розсміявся ще гучніше, його рука легенько штовхнула її в плече, коли він поставив перед нею дошку й ніж.

— Починай із малого, чемпіонко, — відповів він, його голос став нижчим, із грайливим теплом. — А там подивимося, чи витримаєш мій темп.

Зоряна пирхнула, але взяла ніж, її пальці вправно ковзнули по руків’ю, і вона почала різати — швидко, різко, ніби доводячи щось собі й йому. Сік стікав по її пальцях, липкий і теплий, а вона кидала на Вадима швидкі погляди, її очі блищали викликом. Вони заговорили про дрібниці — легкі, нейтральні теми, що гуділи між ними, як морський вітер.

— Ти колись розповідав, як у дитинстві розбив улюблену вазу матері, — сказала вона, її голос став м’якшим, коли вона згадала одну з його історій. — І як вона ганяла тебе по дому, поки ти не сховався в батьковому кабінеті.

Вадим усміхнувся, його рука зупинилася над сковородою, а погляд став задумливим.

— Так, був грішок, — відповів він, його тон був теплим, із ноткою ностальгії. — Я тоді грав у м’яч у вітальні, думав, що круто. Мати кричала, що відправить мене до діда на перевиховання, але батько лише сміявся. Знаєш, я досі пам’ятаю той звук — як скло тріснуло об паркет.

Вона кивнула, її пальці сповільнилися на дошці, а в голові спливли її спогади — як татко вчив її смажити м’ясо на мангалі в їхньому маєтку, як Марина сміялася, коли Зоряна спалила цілу сковороду картоплі.

— А чому ти не носиш лінзи? — спитала вона раптом, її брови злегка піднялися, коли вона глянула на його окуляри, що лежали на столі. — Рік тому зір був ідеальний, а тепер різко зіпсувався. Що сталося?

Вадим знизав плечима, його усмішка стала кривою, але щирою.

— Стрес, — відповів він коротко, його голос став тихішим. — Мати захворіла минулого року — серце, лікарі ганяли нас по клініках, я не спав ночами, сидів із нею, поки вона не пішла на поправку. Зараз усе добре, але тоді очі здалися — перенапруга, сказали, сітківка постраждала. А лінзи… пробував раз, але терпіти не можу, коли щось чуже в очах. Як пил, що не витрусиш. Окуляри зручніше — надів і забув.

Зоряна завмерла, її пальці стиснули ніж, а погляд став м’яким, майже сумним.

— Це сумно, — сказала вона тихо, її голос утратив стервозність. — Я свою маму навіть не знала. Але татко… він замінив мені обох. Завжди був поруч.

Вадим кивнув, його очі блиснули співчуттям, але він швидко відвернувся до плити, даючи їй простір. Вони продовжували говорити — про дурні дитячі витівки, про те, як він одного разу пролив каву на важливого клієнта під час першої серйозної зустрічі, а Зоряна зізналася, що колись украла в Марини рецепт пирога й видала його за свій на сімейному обіді. Повітря гуділо їхнім сміхом, легким і живим, а запахи вечері — риби з розмарином, салату з оливковою олією, теплого хліба — наповнювали квартиру теплом.

Коли страви стояли на столі, Зоряна відкинулася на спинку стільця, її пальці грали виделкою, а перед очима гудів стіл — риба, золотиста й пахуча, салат із червоними шматочками помідорів, що вона нарізала, і хліб, який Вадим дістав із печі. Він сидів навпроти, його очі блищали в м’якому світлі свічок, що він запалив “для настрою”, як сказав. Їжа була смачною, простою, але теплою, як його присутність, і Зоряна відчувала, як її груди розслабляються, як напруга спадає, залишаючи місце для спокуси, для гри.

Вона витягла телефон, її пальці ковзнули по екрану, і в голові спалахнула ідея — гостра, п’янка, як вино в її келиху. Вона нахилилася до Вадима, її волосся легенько торкнулося його плеча, і зробила селфі — їхні усмішки, стіл, свічки, море за вікном. Її очі блиснули пустощами, коли вона відправила фото Максиму, знаючи, що це розірве його на шматки. Вадим підвівся, кинувши: