Зоя Кіт - Захоплення світлого серця , Зоя Кіт

Того ж вечора Вадим зателефонував. Його голос був низьким, із легкою хрипотою, що завжди змушувала її серце битися швидше.

— Зоряно, поїдемо до Одеси? — спитав він, його тон був теплим, але з ноткою виклику. — Покажу тобі фабрику після ремонту, море, все, що захочеш. Просто відпочинеш від усього.

Вона завмерла, її пальці стиснули телефон. Море. Свобода. Вадим. Спокуса гуділа в її грудях, як хвиля, що накочує на берег. Вона сказала, що подумає, але вже знала відповідь. Тієї ночі вона зателефонувала Наталі й Камілі по відео — їхні обличчя блищали на екрані, а голоси гуділи від збудження.

— Їдь, — сказала Наталі, її тон був твердим. — Тобі треба відпочити від цього божевілля.

— І від Максима, — додала Каміла, її очі блиснули хитрістю. — Вадим — це твій шанс, Зорь.

Вона погодилася. Але Максиму нічого не сказала — лише кинула сухе: “У відрядження на кілька днів.” Він кивнув, його очі звузилися, але він промовчав. І наступного дня Зоряна вже сиділа в машині Вадима, дорога гуділа під колесами, а за вікном миготіли поля й дерева.

Одеса зустріла її шумом моря й солоним вітром, що бив у обличчя. Фабрика Вадима була величезною — гуділи верстати, пахло свіжою тканиною, а він ходив поруч, його сорочка розстебнута на верхній ґудзик, усмішка тепла, як сонце над хвилями. Вони гуляли по берегу, її босі ноги торкалися холодного піску, а Вадим жартував, кидаючи камінці в воду. Її сміх дзвенів у повітрі, легкий, вільний, і вона відчувала, як напруга спадає з плечей, як його тепло обіймає її, як море гудить у її вухах, забираючи весь гнів.

Максим сидів у своєму кабінеті, його пальці стискали телефон. Зоряна не відповідала — її значок у додатку стеження показував Одесу, і це рвало його на шматки. Максим зателефонував Наталі — його голос був стурбованим, коли він спитав, чи все добре, бо Зоря не бере слухавку.

— Вона в Одесі, — бовкнула Наталі, не подумавши, і додала: — З Вадимом, мабуть, на фабриці.

Слова вдарили його, як куля. Його очі спалахнули дикою люттю, подих став уривчастим, а пальці стиснули телефон так, що він затріщав. Він скочив на ноги, його рука рвонула до столу — дерев’яна стільниця тріснула під ударом його кулака, уламки розлетілися по підлозі з глухим стуком, а папери закружляли, як осіннє листя.

— Вона зрадила мене! — гаркнув він, його голос був хрипким, сповненим болю й божевілля.

Кабінет наповнила тиша — важка, гнітюча, але за нею гудів його гнів, як буря, що насувається. Він стояв серед уламків, його груди здіймалися, а в голові крутилася одна думка: “Вона з ним.” І ця думка була лезом, що різало його зсередини, залишаючи кровоточиву рану, яку він не знав, як зупинити.