Наталія Довгопол - Карпатська казка, або За десять днів до Купала

Марічка ішла впевненою ходою, із кожним кроком все наближаючись до альтанки. І з кожним її кроком серце Ксені билося все швидше та швидше. Її не кинули напризволяще, за нею прийшли! Але потім її думки ставали дедалі похмурішими. А що, як Марічка у змові з Марою, просто Войтек цього не знав або збрехав їй, щоб завдати ще більше болю? Що, як Марічка зрадила і її, і Лесю, яка вважала її своєю кращою подругою?

Але нечисть, стурбована появою людини, розвіяла останню версію Ксені. Марічка йшла їй на допомогу!

Відволікаючись від своїх справ, слуги Мари потроху стягувалися в щільне кільце навколо Марічки. Проте дівчинка продовжувала іти, ніби не помічаючи, що робиться навколо.

– Марічко, невже ти за мною так швидко скучила? – підійшов до неї чарівливий Войтек-Перелесник.

Мала циганка лише скривилася в звичній презирливій усмішці.

– Я скучила за Кугою, – відповіла вона, і Куга, що не поспішала підходити до Марічки занадто близько, відійшла на безпечну відстань.

– Та зрештою, чого тобі треба? – за її спиною пролунав владний голос Мари.

– Я прийшла попрощатися з подругою, – ні трохи не бентежачись, відповіла Марічка, продовжуючи рухатися уперед. – Завтра я її вже не побачу…

– Відколи це ви стали подругами? – підозріло повів бровою Войтек-Перелесник.

– Нечисть зовсім не розуміється на жіночій дружбі.

Почувся легенький смішок, а дехто навіть тихенько розсміявся.

– Гляньте, а це дівча не піддається чарам Перелесника, – усміхаючись, сказала чарівна нявка. – Може, вона босорканя?

Марічка зробила кілька стрімких кроків уперед, але нечисть стіною загородила їй шлях до Ксені.

– Нумо, скупаймо її в озері! – почувся у натовпі чийсь тоненький голосок.

– Скупаймо! – хором підхопила нечисть, зараз же відтісняючи Марічку в бік покритого льодом озера.

На спокійному обличчі дівчини промайнула тінь страху. Вона блиснула очима й відступила назад, здаючись під натиском нечистої сили.

Войтек хитро посміхався, нявки недовірливо поглядали на дівчину, а лісовик м’яв у руці свою довжелезну бороду, примовляючи: «Так їй, босоркані, і треба!»

Нарешті Марічка опинилася біля самого льодового покрову. На своєму плечі, прикритому лише тоненькою сорочкою та зношеним кептарем-безрукавкою, вона відчула холодне дихання Лідниці. Маленькі діти-потерчата смикали за поділ плахти та сумно дивилися на Марійку, ніби жалкуючи за її сумною долею.

Водяник, увесь покритий водоростями, уже почав рубати ополонку. Від нього так сильно пахло протухлою рибою, що Марічка мимоволі зморщила носа.

– Я лише прийшла попрощатися з Ксенею! – хапалася за останню соломинку вона. – Хіба через це мене потрібно топити у озері?

– А й справді, – м’яким голосом відповіла Мара, чарівно посміхаючись Ксені.

Ця усмішка не віщувала нічого доброго, і Нічна Пані продовжила:

– Який нам зиск із того, що ми її утопимо? Давайте ліпше віддамо її песиголовцям, щоб краще вартували вхід у Нав!

Звідкись долинув задоволений рик. Натовп розступився, і перед наляканою Марічкою постали три страшні потвори. Велети, майже вдвічі вищі людського зросту, мали собачі голови, а посеред широких лобів червоними ліхтариками світилося по одному оку.

Марічка чула про песиголовців – величезних людожерів, які охороняють вхід у Нав, пряниками відгодовують людей, щоби потім їх з’їсти на вечерю.

Песиголовці наближалися. Марічка зробила крок назад і зараз же, послизнувшись на льоду, упала на гладку поверхню озера. Замовляння зривалися з уст малої мольфари, та слова застрягали в горлі, плуталися, а тим часом кудлата лапа песиголовця опустилася на ліву ногу Марічки, випускаючи кігті. Песиголовець грався, так само як розважалась і вся інша нечисть, що радісно цькувала напівсобак. За мить дівчинка відчула холодні руки на своїх плечах. Це біла красуня Лідниця підійшла до неї ззаду. Губи Марічки заклякли, вона вже не спромоглася скінчити замовляння, чи бодай поворухнути пальцем, вона могла лиш чути огидний сміх та бачити перед собою три лютих червоних ока величезних страхіть-песиголовців.

Натовп різношерстої нечисті все гучніше сміявся й зовсім закрив дівчину від очей Ксені, яка все стояла, прив’язана до дерева. Безсило стискаючи кулаки, вона відвернулася, намагаючись не думати, чим усе завершиться.

Та за якусь мить тріск льоду примусив Ксеню знову подивитися на озеро. Із її горла вирвався відчайдушний крик.

Позаду Марічки з самих глибин озера піднімався в небо стовп води. Лід кришталевими друзками розлетівся в різні боки, і перед здивованими дівчатами й не менш здивованою нечистю постав володар озера.

Таким древні китайці й середньовічні європейські казкарі зображали дракона. Таким вона завжди уявляла собі Змія Горинича. Тільки замість трьох голів, на довгій шиї Змія розташувалась одна, а замість крил кажана з-за спини білими вітрилами здіймалися розлогі лебедині крила. Усе тіло велетенського ящура покривала зеленава луска, що смарагдами виблискувала на сонці і сліпила очі переляканій нечисті.

– Я наказую тобі повернутися назад в озеро! – громовим голосом прокричала Мара.

Її обличчя зробилося червоним від гніву. Вона притупнула ногою, але у відповідь отримала лише сніп полум’я, який вирвався з пащі розлюченого Змія.

Нечисть, розгубившись від такого небувалого дива, жваво розбігалася по горі. Хто був слабше – одразу тікав, сильніші намагалися протистояти чудовиську. Але Змій пускав у дію пазурі й своє вогненне дихання. Ніби малих ховрашків, він розкидав жахливих песиголовців і обпік спину Лідниці. Змій саме збирався провчити зграйку упирів, що замешкалися біля води, як у повітрі знову пролунало:

– Я наказую тобі повернутися назад у озеро! – ще голосніше закричала Мара, та так, що здригнулися навколишні гори.

Змій зненацька завмер, ніби вагаючись, а потім раптово залишив поле бою та піднявся вгору. Величне створіння підкорилося могутньому голосу Мари! Знявшись у повітря й трохи покружлявши над озером, він набрав висоту й стрілою опустився в озеро, залишаючи після себе лише фонтан бризок.

Тих кількох миттєвостей, поки нечисть, рятуючись, розбігалася від Змія, вистачило Марічці, щоб повернутись до тями й добігти до альтанки. Вона ухопила напівпритомну Ксеню за правицю й якомога сильніше притисла Ладине колечко до свого серця.

– Сили вогню й води, сили Весняної Володарки Лади, закликаю вас на допомогу!.. – задихаючись вигукнула Марічка.

Дівчинка не встигла й договорити, як стіна вогню знялася навколо альтанки, оточуючи все навкруги палаючим колом. Слідом за цим, стовп води виринув із глибин озера, накриваючи водяним покровом тих, хто зумів врятуватися із вогняного полону.

Зойк і крики перемішалися з потріскуванням величезного багаття з одного боку, і шумом гігантського фонтану, на який перетворилось озеро, з іншого.

До Лесі долинали лиш відголоски, але її серце мало от-от вистрибнути з грудей.

Вони знаходилися на вершині гори з дивною назвою Ребра і здалеку спостерігали за тим, що коїлося біля Змієвого озера. Іванко й