Наталія Довгопол - Карпатська казка, або За десять днів до Купала

– Так ви ж… і є мавки, хіба ні? – дещо здивовано відповів бородань, тримаючись від них на відстані.

Сестри перезирнулись і розсміялися. Вдягнені в вишиванки, брудні від довгої дороги, вони й справді скидалися на лісових русалок, особливо, якщо ти ніколи в житті не бачив справжніх мавок і не знаєш, що нечисть не носить вишиті сорочки.

Ксеня хитро примружила очі.

– Тоді, – повела бровою вона, – відгадайте три загадки. Відгадаєте – ми вас відпустимо, а не відгадаєте… залоскочемо!

Туристи зробили ще крок назад, відступаючись від рудої «мавки».

– Загадка перша, – легко увійшла в роль вона, поблискуючи зеленими очима. Благо, останнім часом у неї були хороші учителі. – Що це за фортеця така? – спитала вона, вказуючи на масивну кам’яну будівлю позаду.

Здивовані туристи втупили погляди в юнака в окулярах, що тримався трохи осторонь. На мить замислившись, він видав повну енциклопедичну довідку:

– Це руїни польської обсерваторії, будівництво якої розпочалося влітку 1936 року, діяла всього три роки, до закінчення Другої світової війни. Нині вважається найвищою архітектурною спорудою України…

Леся задоволено хмикнула, ледь стримуючи сміх.

– Приймається, – тоном шкільної вчительки відповіла Ксеня. – Запитання друге. Як швидше всього дістатися звідси до людського поселення?

«Мавка» Ксеня прискіпливим поглядом впилася в очі новим знайомим, і бородань вирішив, що краще відповісти:

– Та стежка, по якій ми прийшли. Вона пряма й спускається прямо в село Зелене.

Ксеня схвально кивнула. За туристами справді простиралася широка, протоптана сотнями пар ніг, дорога.

– І останнє, – нарешті усміхнулася «мавка». – Ви не чули, бува, чи рятувальники не шукають двох дітей, дівчаток приблизно нашого віку, що зникли днів десять тому?

– Здається, так…

– Тоді ми справді вдома! Лесю, ми на Яву! – остаточно впевнившись у своєму світі, вигукнула Ксеня, стискаючи в обіймах свою сестру.

Від несподіванки й Леся, і туристи втратили мову. Недовго думаючи, Ксеня ухопила сестру за руку, і вони разом побігли вниз кам’янистою дорогою.

Десь там, унизу, на них чекали їхні батьки, унизу на них чекало їхнє колишнє життя. Але Леся знала, що ніколи більше не буде, як раніше. Вона більше не боялася повертатися додому, бо тепер з нею в кімнаті житиме не найгірший ворог, а справжня сестра, яку вона дуже-дуже любить.

– Все ж таки сумно покидати Той світ… Шкода, що не вдалося попрощатися ні з дівчатами, ні з Іванком… – зітхнула Ксеня, мрійливим поглядом окидаючи навколишні смерічки.

– Думаю, ти ще побачиш Іванка, – хитро підморгнула сестрі Леся.

– Чому це?

– Він же пообіцяв колись забрати свою каблучку…

На Ксениному мізинці золотавим блиском горів маленький перстень із викарбуваними символами води та вогню.