Наталія Довгопол - Карпатська казка, або За десять днів до Купала

й благати навчити мене чарам, щоб хоч трохи бути схожою на вас, але тепер у мене не лишилося ані крихти поваги до тієї пані, яку колись звали Ладою!

– Як ти смієш так розмовляти з Повелителькою, дівча?! – прикрикнула на неї служниця. – У Повелительки – розбите серце!..

– Розбите серце? – здавалося, вогонь от-от вирветься з палаючих очей малої циганки. – Оксані двічі за десять днів розбивали серце, їй так само, як вам, не хотілося жити! Але знаєте, чому вона не кинулась у відчаї зі скелі чи не здалася на ласку Мари? Тому що у неї є те, чого у вас ніколи не буде – вона уміє любити! Попри все, вона любить свою сестру й несе за неї відповідальність. А ви несете відповідальність за цілий світ, але не любите його!

Такої прямоти не чекав ніхто. Ксеня скрутно опустила голову. Вона була впевнена, що тепер Лада нізащо їх не вислухає.

Тиша, що запала в палаці, різала слух.

– Хто з вас Оксана? – нарешті порушила мовчанку Лада. Її голос луною прокотився по залі, відбиваючись від кришталевих стін, а кінчики її губ ледь-ледь ворухнулися в якійсь подобі чи то посмішки, чи то презирливої усмішки.

– Це я, – гордо підвела голову Ксеня, випрямляючись перед владною співрозмовницею.

Сльози вже висохли на її очах, тільки червоні повіки видавали зрадницький прояв слабкості.

Лада дивилася на Ксеню так, ніби збиралася прочитати її думки й проникнути в самі глибини Ксениної душі. Але попри пронизливий погляд великих очей господині палацу, Ксеня й не думала відводити погляд. Вона знала, що повинна була потупити очі та впасти долі перед Повелителькою, але не могла перебороти свою образу на Ладу. Надворі уже сутеніло. Десь по селах запалювали перші Купальські вогні.

– Чого варто для всесильної Повелительки перенести нас додому, в Яв? – не витримала паузи Ксеня.

– Навіщо? – байдуже повела плечем Лада. – Життя не має сенсу… Тебе теж зрадили, мала, ти маєш це знати…

– Допоки на світі лишається хоч одне живе створіння, яке потребує нашої любові й турботи – життя продовжується! Жити – це дарувати любов, а не вимагати її від інших. Жити – це любити, і я збагнула це тільки тут, у Наві.

– Любити – це важко…

– Любити легко. Важко нести відповідальність за тих, кого любиш. Важко відпускати коханих заради їхнього щастя. Але в цьому й проявляється любов.

Лада відвернулася. Її служниці завмерли в очікуванні бурі, а незвані гості – дива. Леся притислася до плеча сестри, ледь стримуючи сльози – до півночі лишалася всього пара годин.

Погляд Повелительки ковзнув по холодним стінам, по обличчях дівчат і розкритих воротах, зупинившись на симарглі.

– Чому він вас не чіпав? Цей пес покликаний розірвати будь-кого, хто посміє порушити мій спокій.

Всі присутні поглянули на крилатого пса, який мирно скрутився калачиком біля ніг Марічки. Бруньки, що кілька хвилин тому рясно вкривали його зміїний хвіст, перетворилися на листя. І вже де-не-де з-під зеленого покриву виднілися білі квіти вишні.

– Ви принесли сюди весну… – задумливо сказала Лада, спостерігаючи за тим, як блакитне світло люстри мінялось на м’яке жовте світіння.

– Я не розумію, чого ви від мене хотіли? – зненацька повернулася до дівчат Лада.

У її байдужому погляді відбилася земна туга, і вона ніби уперше побачила своїх гостей.

– Навіщо ви прийшли?

– Як навіщо? – розгубилася Марічка. – Дівчата потрапили в наш світ із Яви. Їх завела сюди Полудениця, щоб принести в жертву Марі. Але ми здолали Мару й прийшли до вас просити відправити сестер додому. Якщо вони не потраплять туди до настання Купала, то залишаться у Наві назавжди!

Лада зміряла Марічку нищівним поглядом.

– Я це все вже знаю. Я прочитала це в Оксани в голові, – відрізала вона.

Деякий час Лада уважно дивилася у вічі Марічці, а потім дзвінко розсміялася.

– Ви пройшли весь цей шлях, щоб попросити мене про неможливе. Я не можу вам допомогти.

Серце Ксені упало. Вона ніколи більше не побачить маму. Ніколи не танцюватиме на випускному балі, ніколи не стане відомою на весь світ адвокаткою, що захищає права невинних…

– Я не розумію, чому ти сама не хочеш їх відправити у Яв, – між іншим сказала Повелителька, звертаючись до Марічки.

– Я?

Лада велично пройшлась по залі, що поступово набувала теплого помаранчевого кольору.

– Симаргл впізнав у тобі нову господиню, дівчинко. Напевно, він втомився від моєї бездіяльності й тепер готовий іти за сильнішою.

– Сильнішою? Та про що ви! – захитала головою Марічка. – Ви – дочка Білобога…

– А ти – моя нова учениця, – кінчиком тонких губ посміхнулася Лада. – Якщо ти, звісно, ще хочеш цього.

Світ неначе перевернувся догори дриґом. Марічка ледь стрималася, щоб не кинутися Повелительці на шию.

– Хочу! Більше за все! – щасливо прощебетала вона.

Коли перший запал минув, Марічка раптом посерйознішала. Темрява за відкритою брамою стала вже зовсім густою. Розвіявши завісу туману, у залу заглядав місяць, ніби цікавлячись, що нового відбувається за час його небесного вартування.

– То як нам повернути дівчат додому? – нарешті запитала нова учениця Повелительки Весни.

– Не нам, а тобі!

Лада насмішкувато глянула на дівчат і, плеснувши в долоні, сказала:

– Просто зроби ось так!

Марічка недовірливо звела брови, але не сміючи ослухатися Лади, легенько плеснула в долоні.

Леся прокинулась від того, що їй було холодно. І хоча вона вже звикла ночувати в горах, на цей раз дівчинка почувалася особливо незатишно. Нерозгорнена ковдра лишалася в торбинці, натомість, порослі мохом кам’яні плити, на яких вона лежала, лише посилювали відчуття холоду.

Підводячись, Леся побачила Ксеню. Її сестра спала поруч, скрутившись калачиком під масивною стіною.

Крізь квадратне вікно пробивалося сонце, освітлюючи напівзруйнований коридор, завалений шматками опалої штукатурки й гнилими дерев’яними дошками. Де-не-де валялися обгортки з-під цукерок і банки з-під пива та кока-коли.

– Ксюш, прокидайся… – потрясла Леся за плече сестру.

Щось невдоволено буркочучи спросоння, Ксеня відкрила очі. До неї почали повертатися події минулої ночі. Купальської ночі.

– Де ми зараз? – спитала вона. – Ця напівзруйнована фортеця зовсім не схожа на палац Лади.

Леся знизала плечима. Сестри наввипередки збігли вниз кам’яними сходами, і перед ними відкрився знайомий пейзаж. Погожий ранок відкривав навколишні гори. Вони вже добре знали, де знаходиться Говерла, де видніється вершина Смотрича, а де серед гір ховається покрите льодом Зміїне озеро.

– Дивіться, мавки! – крикнув хтось за їх спиною. – Я ж казав, не треба йти в гори на Купала!

– Де мавки? – тривожно обернулась Ксеня.

Навпроти них стояло п’ятеро туристів із величезними рюкзаками, що з острахом дивилися на сестер. Кремезний бородань в